Tzv. stanislavský fenomén...
- literární proud, který téměř zbožštil spisovatel a básník Jurij Andruchovyč (Stanislav = starý název západoukrajinského města Ivano-Frankivsk).
tzv. stanislavský fenomén, literární proud, který téměř zbožštil spisovatel a básník Jurij Andruchovyč (Stanislav = starý název západoukrajinského města Ivano-Frankivsk).
Stanislav je starý název dnešního města Ivano-Fankivsk.
Andruchovyč a další autoři pocházející z této oblasti začali spíše z legrace používat tento pseudotermín na vše, co se týkalo města, jeho historie, okolí, lidí etc.
Nakonec se ujal a mnozí z něj udělali jistou mantru, pod níž se snaží schovat byť i totální blbosti.
V době SSSR a nedlouho po jeho pádu měl tento jev svůj význam a jistou nadsázkou jistě přispěl k rozvoji svébytné a nezávislé ukrajinské kultury, ale již jde o jakýsi přežitek, který například mladším generacím již mnoho neřekne.
© Rita Kindlerová
Zdroj: www.iliteratura.cz
Станіславський феномен ...
Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії.
Станісла́вський феноме́н (іноді - Станіславівський феномен, Івано-Франківський феномен) - феномен наявності у місті Івано-Франківську (до 1939 р. - Станіславів, у 1939-1962 рр. - Станіслав) групи письменників та художників, у творчості яких найбільш рафіновано були інстальовані цінності знакового списку українського постмодерного дискурсу.
Творча та організаційна діяльність цієї групи уможливила низку синтетичних проектів, які відкрили і довели до певної повноти ознак постмодерний дискурс в українській сучасній літературі. Серед цих проектів стрижневу позицію займали і займають концептуальні часописи «Четвер», «Плерома», редакційні проекти Юрія Андруховича під егідою часопису «Перевал». У ширшому культурологічному аспекті Станіславський феномен коректно розглядати як виникнення «специфічної соціокультурної ситуації» (Іздрик), географічно локалізованої у Івано-Франківську, що розгорталась і знаково, проектно та організаційно кристалізувалась 1989-1996 рр.
Історичним тлом для Станіславського феномену став розпад СРСР та ситуація культурної «відкритості», котра обумовлювала зміну естетичних стандартів і мистецьких координат, необхідність неорганічного стрибкоподібного переходу від літератури, де домінував ТР-дискурс, до світового літературного метаґештальту постмодерного дискурсу. Така ситуація породила специфіку трансформаційного процесу, що полягала у постмодерному запозиченні прийнятних елементів метаґештальту та, певною мірою, «мічурінський» спосіб їх щеплення до неприйнятних українських реалій. Разом з тим, зіткнення метаґештальту з органікою ізольованої «залізною завісою» культурної марґіналії породило специфічні явища-гібриди, зокрема Станіславський феномен. Сам термін «станіславський феномен» був уперше сформульований Володимиром Єшкілєвим під час мистецької дискурсії на гепенінзі «Рубероїд» 13 червня 1992 року (організатори - художник А. Звіжинський та Р. Котерлін).
Не буде коректним долучати до Станіславського феномену всіх літераторів, які мешкають в Івано-Франківську. Станіславський феномен обіймає своєю плеромічністю список письменників та креаторів візуального терену, які волять себе у текстах через ситуацію постмодернізму: Юрій Андрухович, Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Г. Петросаняк, М. Микицей, Я. Довган та інші. Дискусійним є твердження, що на базі Станіславського феномену склалась «станіславська знаково-ігрова школа письменства», яку іноді ще визначають як «станіславсько-львівську школу». Незаперечним є той факт, що в межах українського літературного постмодерного дискурсу тільки Станіславський феномен набув якості Салону як продуцента естетичної літературної ієрархії.
Джерела інформації
