Микола Гулин: Битий, в'язнений, мучений, але нескорений

У 2004 році у м. Пряшеві професор, доктор філологічних наук, іноземний член Національної академії наук України Микола Мушинка під назвою "Розмови з однодумцями"опублікував окремою книжкою інтерв'ю з людьми, які зробили значний внесок для української культ

 

 

Krematorium, Buchenwaldská, 15, Karlovy Vary

 
З сумом та скорботою сповіщаю, що сьогодні (2.11.2015), на 93-тьому році, пішов з життя наш наставник, член Союзу Українців Богемії полковник Микола Гулин. Проводимо в останню путь нашого старшого товариша 9 листопада 2015 року в понеділок о 13 годині на Карловарському цвинтарі за адресою Krematorium, Buchenwaldská, 15, Karlovy Vary

ГУ́ЛИН Микола (26. 11. 1922, м. Рахів, Закарпатська обл.) – український громадський та військовий діяч у Чехії. Учасник боїв за Карпатську Україну. В’язень угорських та радянських концтаборів. Влітку 1943 в Бузулуку за Уралом вступив до 1-ї чехословацької армії генерала Л. Свободи. У боях за Дуклянський перевал був важко поранений. 1946 прибув до Праги, після закінчення юридичного факультету ...Карлового університету 1948 демобілізувався. Заснував Союз українців Моравії, згодом був заарештований комуністичною владою Чехословаччини за звинуваченням в антидержавній діяльності, шпигунстві та співпраці з бандерівцями. Звільнившись, Гулін заснував у Карлових Варах Українське культурне товариство, що діяло складом близько 600 чоловік. Після 1968 воно було ліквідоване, а Гулин зазнав репресій. В 2013 році за його ініциативи було відроджено осередок українського життя у Карлових Варах і він став активним членом та засновником нашого Союзу Українців Богемії.

--------------------------------------

У 2004 році у м. Пряшеві професор, доктор філологічних наук, іноземний член Національної академії наук України Микола Мушинка під назвою "Розмови з однодумцями"опублікував окремою книжкою інтерв'ю з людьми, які зробили значний внесок для української культури та історії.

 

Серед 13 описаних постатей у згаданому виданні – цікава розповідь і про нашого земляка, рахів’янина, а в післявоєнний період жителя Чехословаччини (нині Чехії) Миколу Гулина. Вона проливає світло на складний тернистий шлях простого гуцульського хлопця, відтворює зміст суспільно-політичних процесів краю у ХХ столітті, у його боротьбі за національне самовизначення.

Ознайомлення широкого кола жителів Закарпаття з поглядами на суспільно-політичні процеси непересічного і небайдужого до долі свого народу земляка – актуальне з точки зору пізнання історії рідного краю.

 

Петро Ференц, заступник голови Рахівської райради, кандидат історичних наук

 
Кожного разу, коли я приїжджаю у Карлові Вари, не минаю гостинної хати полковника-свободівця у відставці Миколи Гулина, уродженця за­карпатської Гуцульщини, якому 26 листопада 2002 року минуло 80 років, та його дружини Ольги з полтавського роду Хилецьких.
 
Для українців в колишній Чехословаччині Микола Гулин є легендарною постаттю. Член Сокола, Пласту та Карпатської Січі, багатократний в’язень угорських, радянських і чехословацьких тюрем та концентра­ційних таборів, ветеран Другої світової війни, який з боями пройшов шлях від Бузулука до Дуклі, зв’язковий Української повстанської армії, організатор українського культурно-громадського життя в Чехії. Свій український патріотизм (в ко­муністичній термінології – “буржуазний націоналізм”) він демонстративно проявив тим, що у 60-х роках своїх дітей Наталку та Борислава послав з Карлових Варів на навчання до Пряшівської української гімназії лише тому, щоб вони засвоїли українську мову і не забували, хто вони є і чиї вони діти. Сина після матури послав вчитися у Київський державний уні­верситет ім. Т. Г. Шевченка.
 
З полковником М. Гулином я зустрічався не раз, бо з ним завжди є про що поговорити. На початку травня 2003 року ми з дружиною Магдою відвідали його знов, щоб з піврічним спізненням відзначити його круглий ювілей – 80-ліття з дня народження. При цій нагоді я поставив йому кілька запитань. Його ґрунтовні відповіді на них, напевно, зацікавлять і ширшу українську громадськість.
 
– Пане полковнику, що найбільше вплинуло на Вашу націо­нальну орієнтацію?
 
– Я народився і виростав у типовій гуцульській сім’ї в Рахові: семеро дітей, клаптики неврожайної землі, прекрасна гірська природа і ще свіжі традиції Гуцульської республіки. Щастило мені на добрих учителів та керівників: Масенко, Хандрецький, Вагилевич, Стефанів, Остапчукова, подружжя Мегели... Вони спрямували мене до українського Пласту та ОУН. Найбільший вплив на мене мав старший брат Іван, якого мадяри в березні 1939 року розстріляли.
 
А як Вам вдалося уникнути подібній долі? Таж Ви, як і брат, теж були січовиком.
 
– В березні 1939 року мені вдалося таємно втекти з окупованої території Карпатської України в Протекторат. Я вирушив у Прагу, де хотів учитися. Але в Моравській Остраві гестапо стя­гло мене з поїзда, направило у ві­денську в’язницю, а після кількамісячних тортур вирішило передати мене („киймелгарітоу”) в Ужгород. Мене перевезли в Братиславу, а звідти двоє словацьких ґардистів мали повезти мене в Ужгород – на явну розправу. Та на Пряшівщині мені вдалося втекти з поїзда і лісами добратися до Закарпаття. На Березнянщині я найнявся лісним робітником в надії, що в лісі мене угорська поліція не знайде. Коли я довідався, що поліція і тут ме­не винюхала, втік з її пазурів до рідного Рахова, де мав більше шансів пе­реховатися, але і розгорнути антиугорську діяльність. У перших же днях я зорганізував загін з колишніх січових стрільців – Бабича, Добруника, Максимишинця, Молдавчука, Стойки та Жолобчука – сім хлопців нас було. Ми здійснили кілька антиугорських диверсійних операцій, але внаслідок переваги угорських військ та, головне, з-за нестачі зброї кінцем вересня всі ми перейшли через Карпатські гори в Галичину.
 
– Та Галичина в той час була вже в руках радянської влади. Як вона вас прийняла?
 
– Ми сподівалися, що нас, борців проти фашизму, приймуть з відкритими обіймами. Та сталося протилежне. Нас прийняли як угорських диверсан­тів – “нарушителей границы”. В Надвірнянській в’язниці НКВД нас цілий тиждень піддавали жорстоким допитам, та НКВД так і не довідалось, що т. зв. перебіжчики – це колишні карпатські січовики. Тоді нам і не снилося, що Радянський Союз підписав таємну угоду з фашистською Німеччиною, Угорщиною та Румунією про „братську співпрацю”. Згідно цієї угоди на початку жовтня 1939 року московські енкаведисти вночі вивезли понад 600 закарпатських українців із Надвірнянської та інших в’язниць на голий кряж Карпатської границі (тепер вже офіційної границі між Угорщиною і СРСР) і попередили: “Ідіть собі в Угорщину. Хто спробує повернутися назад на радянську територію, буде на місці застрелений”. З того боку гра­ниці вже чекали на нас по зуби озброєні угорські вояки. При ясному світлі місяця розпочалася страшна стрілянина з кулеметів і автоматів. Мадяри кидали у нас теж гранати. З півдня стріляли в нас угорські фашисти, а з півночі – москальське НКВД. Настали смертельне замішання, крик, зойки ранених, істеричний крик москалів і мадярів. На місці трагедії було вбито 500 людей, а решту угорська поліція, жандармерія і таємна поліція ло­вили по селах Закарпаття. А ясний місяць цілу ніч чудово світив на ґрунь, посипаний людськими трупами.
 
Мій загін, на щастя, не зазнав втрат, але майже всі ми поступово були визраджені, арештовані і опинилися в кривавих пазурах угорської фашистської безпеки. Прожили жахливі муки і тортури від мадярської дикунської злочинної безпеки. Тортурами нас змушували признатися до злочинів, які ми не скоїли. Нас, 17-річних хлопців, обвинувачували у шпигунстві на користь СРСР, тероризмі та організації українського антимадярського підпілля. Після одномісячних щоденних мук і гріз­них тортур нас перевезли із Закарпаття у головну військову тюрму в Будапешті – Морґіт Кирут 85. Пізніше ми довідалися, що московське НКВД передало угорській фашистській безпеці усі протоколи, котрі НКВД списало з нами на вимушених допитах у Надвірнянській тюрмі. Отже, мадярська „киймелгарітоу” мала в руках автентичні протоколи про зізнання закарпатців на допитах НКВД!
 
Будучи організатором та керівником "диверсійної групи", я був ув’язнений на самотці від жовтня 1939 року. Пізніше до моєї камери поселили ще одного в’язня – начальника розвідки і контррозвідки Північної Румунії д-ра Антонеску, який ліквідував всіх угорських шпи­гунів в Семигородщині. Був це професор з двома докторатами, володів вісьмома мовами. Надзвичайно приємний та інтелігентний чоловік, який за півроку зробив з мене професіонального розвідника. Д-ра Антонеску угорці повісили, але його наука не раз врятувала мені життя.
 
– І на яку кару Вас засудили?
 
– Після півторарічної “слідчої тюрми” воєнний трибунал у Будапешті передав мене цивільному судові. Прямо з будапештської в’язниці мене повезли в Ніредьгазу – в обласну політичну в’язницю, де знов розпочалися допити, биття, мучення і тортури; тепер вже за підпільну діяльність, участь в збройній боротьбі проти мадярських окупантів і т. п. Після завершення слідства до початку судового процесу мене відправили на рабські роботи у концентраційному таборі Варюлополош. З концтабору нас кожного дня вантажними машинами вивозили на працю. Найчастіше в’язні розвантажували вагони з різним будівельним матеріалом. Мені було ясно, що угорський суд на цей раз засудить мене до вищої міри покарання, тому я шукав можливості втекти з цієї страшної тюрми. Одного разу, під час розвантажування (користаючись наукою свого румунського друга), я непомітно перескочив із свого вагона в їдучий вагон, а в лісі вискочив з нього і пішки подався на північ. Через кілька тижнів я знов добрався до рідного Рахова.
 
– І вдруге пішли до Радянського Союзу?
 
– А що було робити? Якби мене впіймали угорці, смерть би мене не мину­ла. Мені дуже хотілось вчитися. Я не втікав у Радянський Союз, але в укра­їнську Галичину. Думав, зав’яжу стосунки з українськими підпільниками, а вони допоможуть мені влаштуватися в якійсь школі. Та замість у школу, я знов потрапив у руки НКВД. Повезли мене в цю ж Надвірнянську тюрму. Знов жорстокі слідства і погрози застреленням. Тюрма була переповнена закарпатцями й угорськими жидами, яким пощастило втекти з робочих батальйонів у Карпатах, куди їх виселили гортіївські фашисти на рабську роботу в лісах. Через пару днів мене перевезли з Надвірної у Станіславську тюрму (тепер Івано-Франківськ), набагато грізнішу, ніж надвірнянська. Там знущання слідчих над в’язнями не знало меж. Мене силоміць хотіли зро­бити угорським шпигуном, а щоб викупити свою вину перед “родиною”, я мав стати радянським шпигуном. А я не хотів, посилаючись на те, що я не є ні угорським, ні мадярським громадянином, а – чехословаком. Так було до 22 червня 1941 року, коли Гітлер напав на Радянський Союз. В ті дні енкаведисти в Станіславській та інших тюрмах розстріляли тисячі політичних в’язнів з Галичини, а нас, закарпатців, в кількості 1700-1800 чоловік, на­швидкуруч напхали у вантажні вагони і повезли на схід.
 
Дорога тривала по­над місяць. Була страшенна літня спека, а нас кормили шматочком чорного хліба і смердючою соленою рибою – камсою, після якої страшенно хотілося пити, а води не давали. На кожній зупинці викидали з вагонів десятки тру­пів, особливо старших людей. Було це страшне! Після місяця нас привезли в обласну, ще царську тюрму в Іванові, що знаходилася на північному сході від Москви. Довезли менше половини живих, бо решта померла від гнилої риби і жахливих умов в розпалених скотячих вагонах, без свіжого повітря і води. В Іванові, в старій царській тюрмі, не було елементарного гігієнічного устаткування. Знов переповнені камери – по 80-85 чоловік. Одиноке вікно, забите дошками. В день і ніч обезкровлених в’язнів роз’їдали хмари бло­щиць, бо в камерах було постійно темно і світила 10-ватова лампочка. Для 80-85 в’язнів в камері була одна “парашка” – звичайна залі­зна бочка замість туалету. Страшенний сморід і видихане повітря. На двір нас виводили один раз за три дні! В’язні душилися, смертність збільшувалася з кожним днем. Пізніше живих в’язнів гуртували до менших камер, в яких умови були ще гірші. В’язні оголосили голодівку. Енкаведисти принагідно вибирали собі голодуючих в’язнів на тортури. Голим надягали “рубашку”, в котрій ви­кручували руки і ноги в страшних муках, аби застрашили решту в’язнів від спроб голодівки і будь-яких протестів. Просто мовчіть і потиху вмирайте, помочі нема, ви в руках найгірших кримінальних злочинців – вбивців!
 
– І як Вам вдалося вижити в таких умовах?
 
– Мені пощастило потрапити у санітарну частину тюрми, але суду я так і не дочекався. Після 13-місячного ув’язнення в Іванові мені сказали, що “трійка НКВД” мене засудила на п’ять років таборів за нелегальний перехід границі СРСР, членство в чеському “Соколі” (мовляв, це була “фашистська”, “бур­жуазно-націоналістична”, “антисовітська” та “терористична” організація). В серпні 1942 року мене вивезли в онезькі табори: Пуксоозеро, Плесецьк, Березник, Ємца і так далі. Дуже сувора Архангельська область. Багато озер, мокляків, комарі, чорна вода. Люди пухли й умирали. Нас привезли в цілком порожній концтабір, де всі попередні в’язні повмирали на тиф та інші заразливі інфекційні хвороби. Праця в лісах, копальнях і каналах. Умови жахливі. Неодягнені на тамтешні суворі зими, розкрадання і без того мізерних харчів, ніяка лікарська опіка, цілковитий брак ліків. Просто – фа­брики смерті. За кусок хліба моска­льські кримінальні злочинці вбивали за­карпатських українців. Ніхто не міг виконати норму, а тоді в’язні діставали менше хліба і баланди, котрої б не їли навіть тутешні свині. Люди вмирали внаслідок дистрофії, захворювання нирок, малярії, цинґи і т. д. Одного разу я в лісі при роботі поранив ногу і дістався до табірної “санчастини”. Після часткового вишкування добрі люди залишили мене в лікарні, “дневальним”. Моїм завданням було вивозити за “зону” мертвих побратимів-та­бірників і закопувати їх. Це мені врятувало життя.
 
– Мабуть, звідти Вас відкомандували у Перший чехословаць­кий армійський корпус?
 
– Це не було так скоро і не так просто. Кінцем листопада 1942 року нас перевезли у пересильний концтабір Каргопольського управління т. зв. Исправительных трудовых ла­герей, які були набагато гірші, ніж німецькі концтабори, бо тут у відношенні до українців не діяли ніякі закони. Будь-який кримінальний злочинець міг безкарно вбити українця. В таборах щороку гинули мільйони невинних людей лише тому, що народилися україн­цями, а українці були Москвою приречені на повне фізичне винищення.
 
В Каргопольському пересильному концтаборі закарпатські українці були піддані псевдолікарському обстеженню, розсортируванню: на тих, ко­трих можна було негайно послати на гарматне м’ясо в армію і “доходяків”, що мали менше 45 кіло­грамів. Таких посилали на “підсильні” безплатні роботи в колхози і совхози Середньої Азії і Казахстану. Я потрапив у казах­станський Джамбул на цукрово-буряковий “совхоз”. Умови жахливіші, ніж у в’язниці чи таборі: безправ’я, бруд, голод, терор і вбивства – це була візитка “совхозу”! Влітку 1943 року до Джамбулу приїхала Чехословацька військо­ва місія і рекрутувала закарпатських українців у чехословацьку закордонну армію в СРСР. Я добровільно зголосився в цю армію. Вже 4 червня 1943 року я приїхав у Бузулук під Уралом, в Чехословацьку військову частину. Мене приділили до мінометки під командуванням поручика Маєра. Після короткого навчання я переїхав у Новохопєрськ, де в мене несподівано ожив дух українського національного патріотизму. Після всіх страждань і мук, я опинився на прабатьківській землі – Слобожанщині!
 
В Новохоперську і в навколишніх селах я почув рідну укра­їнську мову. Повірте, це був для мене бальзам для душі! Тут мене вишколили на телеграфіста, підвищили до звання "слободника" і перекинули на фронт під Києвом. Я брав участь в боях за Київ, Васильків, Білу Церкву, Фастів і багато інших сіл та міст Київщини, Житомирщини і Вінниччини. Я був постійно в службі біля шта­бу бригади генерала Свободи. В атаці біля Острожан дістав перше поранен­ня. Після вилікування пішов в офіцерську школу. Дістав три нагороди – за бої під Києвом, Білою Церквою і Острожанами, та підвищення у званні.
 
Після боїв на Центральній Україні Чехословацький корпус перекину­ли на Волинь. Тут мобі­лізували в армію волинських чехів і мені вдалося нав’язати перші контакти з УПА, які я утри­мував до кінця війни, але й пізніше. З Волині ми були передислоковані на Буковину – околиці Чернівець, Коломиї, Снятина, Стецевої, Хлівищ та інших сіл. Протягом короткого часу я навчав новоприбулих волинських чехів, як воювати з фашистами на фронті. Кінцем літа 1944 році чехословацький корпус в силі чотирьох бригад вирушив з Буковини в Карпати.
 
Карпатську анабазу ми розпочали 8 вересня 1943 року визволенням міс­течка Кросно на Лемківщині. Тут я знаходився в розвідувальному батальйо­ні як командир роти розвідників, підвищений до звання поручика.
 
Чехословацький корпус у карпатських боях знаходився в скла­ді 38-ої совітської армії під командуванням генерал-полковника Москаленка. Німці й угорці підкріпили Дуклянский фронт декількома дивізіями. Наслідком того чехословаки, маючи перед собою чисельно сильнішого ворога в стратегічній вигоді, мали великі втрати, поки пе­рейшли Карпатські гори. На Дуклянському перевалі заплатило своїм життям 85000 радянських і 12500 чехословацьких воїнів. Це була непотрібна різня й азарт, бо можна було обійти Карпатський гірський масив і розпочати визволення ЧСР з Остравських Воріт.
 
– На Дуклянському перевалі Вас було поранено.
 
– Мене було поранено тричі, але це останнє поранення ноги – в Нижньому Комарнику (саме коли мені сповнилося 22 роки) було най­гіршим. Після невдалого лікування в польовому лазареті мене повезли в Полтаву, де я пролежав у госпіталі пару місяців. До Праги приїхав вже після закінчення війни – 26 вересня 1945 року, з шістнадцятьма орденами та медалями, але з протезом замість ноги.
 
– А яким було Ваше життя у визволеній Чехословаччині?
 
– Я був молодий парубок, повний сил та енергії. Мій сон про освіту по­чав наповнюватися. Після матури я записався на юридичний факультет і в скороченому режимі склав усі екзамени. З Праги я переселився до Мікулова на Мораві, де набув маєток, торгівлю, віллу, виноградник, автома­шину й інше. У 1948 році демобілізувався з армії як капітан. Був дуже сильно ангажований громадськими справами. В Микуловському окрузі я зорганізував ціле українське поселення та заснував Союз українців Моравії. Та коли в 1948 році до влади прийшли комуністи, все це рухнуло. Нова влада ліквідувала мій Союз українців Моравії як антидержавну орга­нізацію, а мене, як голову цієї організації, арештувала. В обласній тюрмі у Зноймі оповістили мені звинувачення: спроба державного перевороту, анти­комуністична діяльність, співпраця із західними розвідками, допомога втечі реакційних діячів на Захід, антисовітська пропаганда та інші "злочини". Мені загрожувало довгорічне ув’язнення. "Акчний комітет КПЧ" перед промоцією звільнив мене з юридичного факультету. Під час ув’язнення конфіскували в мене торгівлю, віллу, автомашину, все домашнє обладнання та гроші в банку. "Революційний комітет" послав у Міністерство оборони вимогу, щоб мене позбавити офіцерського звання і всіх військових нагород. Будучи непоганим юристом, я відмовився від адвоката і на інсценованому суді захищав себе сам. Моїм щастям було те, що це був лише початок комуно-фашистського біснування. Мене судили ще старі судді і прокурори, які керувалися законом, не політичними вказівками. Тому я міг себе після восьмимісячного ув’язнення захи- стити. Мене звільнили з-під арешту з приводу "нестачі доказів"! Після звільнення з тюрми мене повністю реабілітували, дали відшкодування і я зміг повернутися в армію. В армії я служив аж до виходу на пенсію. Дослужився до звання полковника.
 
– Яким є Ваше сімейне життя?
 
– Гріх було б скаржитися. Маю добру дружину, четверо дітей – всі з ви­щою освітою і своїми сім’ями. Обдарували мене одинадцятьма внуками.
 
– А якою була або є Ваша громадська діяльність в Карлових Варах?
 
– В Карлових Варах я живу від 1949 року. Тут я заснував Українське культурне товариство, яке мало 600 членів, бо воно діяло на цілу Західну Чехію. Ми влаштовували різні програми, лекції, збори, кон­церти, фільмові вечори, публічні забави тощо. Мали свій великий український хор під керівництвом д-ра Ольги Дутко. Ми влаштовували концерти не лише у Карлових Варах, але також у Празі та інде. Все це розбили своїм вторгненням у ЧСР москалі в 1968 році. Багато україн­ців з Карловарщини тоді емігрувало на Захід, а багато теж повмирало, бо це були старші люди. Українські поселенці Карловарщини в сучас­ну пору не мають ніякої організації.
 
– Як Ви як активний борець за визволення Чехословаччиии від німецьких фашистів оцінюєте сучасну політичну ситуацію в Чехії та як бачите майбутнє цієї країни, яка стала Вашою другою батьківщиною?
 
– В Чехії панує відверта апатія, космополітизм, особливо у відношенні до німців, англійців, американців і взагалі до Заходу. Проявляється ненависть до чужинців зі Сходу, особливо до українців. Але за що – вони самі не знають! Чехи не розуміють, куди пруться. Вони чекають, як на Боже помилування прийняття до об’єднаної Європи. Але вони там пропадуть як пара над горшком. Німці будуть мати відкритий шлях в Судети. Будуть вимагати повернення маєтків, відшкодування та покарання чехів за "зло­чини", яких допустилися на німцях після війни. Міжнародний суд в Гаагу буде на стороні німців! Аж потім чехи почнуть масово втікати у світ і там десь у пустелі співати собі "Кdе domov muj?"!
 
– Вам часто доводиться бувати на рідній землі, за визволення якої і Ви внесли немалий вклад. Як Ви бачите сучасне і майбутнє України?
 
– Україна в сучасну пору - найгірша держава в Європі. Держить рекорд в сифілісі, СНІДі, туберкульозі й інших інфекційних захворю­ваннях. Український народ має у своїй державі менше прав, ніж ци­ганська меншість! Протягом десятьох років "самостійності" кількість українців зменшилась на ВІСІМ МІЛЬЙОНІВ. Кращих синів і дочок українського народу – борців ОУН-УПА, які проливали кров за само­стійну Україну, в тій же "самостійній" Україні називають фашистами і бандитами. Влада не дає їм жодного соціального захисту. В державі панують ідея консумності, моральний та етичний брак, духовна сліпо­та, антиукраїнський канібалізм, культура "матрьошки", політична про­ституція, безпорадність і безтямність, моральна раковина. Московія знов простягає криваві пазурі на Україну! А ми, як Богом прокляті каліки, бездіяльно дивимося на жахливу муку і смерть української на­ції, – вилизуємо горе своєї душі.
 
Та все ж таки я вірю в перемогу своєї нації, бо ношу український націоналізм у душі і крові. Це генетичний поклик, якого не можна по­збутися! Українці на своїй землі не є пришельцями. Наша історія має десятки тисяч років! Є чим гордитися. Маємо найкращу і найбагатшу Батьківщину в Європі. Незалежна Україна, за яку я страждав у в’язни­цях та концентраційних таборах і проливав кров на фронтах, мусить ожити і жити!Я вірю в її світле майбутнє!
Микола Мушинка,
19 квітня 2010р.

Zpět

Unian

Tento web používá k poskytování služeb, personalizaci reklam a analýze návštěvnosti soubory cookie. Používáním tohoto webu s tím souhlasíte. Další informace