ЛЕКСИКОН ІНТИМНИХ МІСТ.... Юрій АНДРУХОВИЧ

• Porohy 9-10.2013.pdf ... «Фізли» й «нормалізація»     
  Андрухович та Плацак розповідають про життя в ЧССР...

патріарші мандрівки... Уривки про Їглаву, Оломоуц та Прагу 

«Лексикон інтимних міст» найбільший за обсягом твір Юрія Андруховича. Невтомний мандрівник Україною, Європою, Америкою, автор розповідає нам 111 історій про 111 міст, з якими йому пощастило пережити щасливі й не дуже, але завжди інтимні – у широкому значенні цього слова – пригоди. Розташовані в алфавітному порядку за географічними назвами, ці різножанрові тексти – від есе й оповідань до віршів у прозі – разом становлять автобіографічний атлас світу письменника. Кожна «лексиконна» пригода є чітко вписаною не лише у просторові, а й у часові координати, що дає змогу читачеві здійснити слідом за автором 111 приватно-історичних стрибків від середини 60-х років минулого століття до наших днів. 

 Навряд чи варто очікувати від цього атласу, цього вкрай суб’єктивного «посібника з геопоетики і космополітики» об’єктивних характеристик Києва і Львова, Москви і Варшави, Нью-Йорка і Єнакієвого. Але в ньому напевно можна знайти художньо важливіші речі: атмосферу, настрій, образи, запахи й смаки улюблених міст і місць, як вони закарбувалися у пам’яті автора. А також миттєві спостереження і глибші рефлексії, ліричність і смуток, іронію і сарказм – тобто усе те, завдяки чому наше спілкування зі світом набуває ознак інтимності. 

 Зі сторінок «Meridian Czernowitz»

 ЇГЛАВА, 2009 

 З літерою Ї майже така ж історія, що й з И. Для неї слід шукати якусь виняткову оказію. Недаремно ж вона в абетці ще й тринадцята. 

 Справу врятувала Чехія. Мабуть, це була віддяка за всі дифірамби всім димінутивам чеської мови, що їх я проспівав у «Таємниці».

  Отже, Їглава. 

 Ми з Пат підібралися до неї страшенно близько. Не виключаю і що саме заради неї ми й помандрували до Праги. Нам залишалося здолати ще якісь лише 111 (sic!) кілометрів прямою лінією. Щоправда, прямі лінії існують лише в нашій зіпсутій шкільною геометрією уяві. Тобто йшлося радше про більш як тригодинну подорож (в один бік) чеським потягом. І ми вагалися. 

 О Їглаво, як близько були ми від тебе! Від срібних твоїх копалень, Їглаво, від річок твоїх, так само Їглави та Їглавки! Від єврейського цвинтаря, де спочивають батьки Ґустава Малера! Від моравського діалекту з усіма його димінутивами!

  У неділю вранці ще зберігався шанс. «І що ви робите завтра?» — спитала Власта, чеська поетка. «Їдемо до Їглави, — твер­до сказав я, після чого про всяк випадок завагався. — Варто її побачити?». «Мож­ливо, — без ентузіазму відповіла Власта. — Усе, що я знаю: там є велика психлікар­ня».

  «Тобі вистачить і цього», — сказала Пат.

 ОЛОМОУЦ, 2007

  Про Чехію я в цій книжці ще писатиму — і значно більше: попереду Прага. А поки що зовсім трохи, зате з дна душі.

 Душу я щойно згадав головним чином завдяки Зденекові та його закладові. У чеській мові є начебто зрозуміле нам слово «hospoda», проте воно аж ніяк не означає, як у нас, «домашнє житло, до­мівка». Швидше навпаки: чеська госпо­да — це місце, куди чехи зазвичай від своїх домівок утікають. Тобто це «кнай­па», «пивнуха», «шинок», «народна рес­торація» — щось таке середнє між усіма цими поняттями. Можна здогадуватися, що для кожного чеха справжнім домом є його рідний пивняк. Не думаю, що хтось колись полічив число господ по всій Че­хії. Проте можна бути цілком певним того, що вони, вдаючись до квітчастої об­разності Павла Алеппського, «численні­ші від зірок на небі та піщинок на березі моря».

  В Оломоуці, на вулиці Првні Має, 8 міс­титься одна з них. Її споконвічне офіцій­не ім’я «При Музеї» (там справді поруч якийсь музей), а неофіційне — «Понор­ка», тобто по-нашому «Підводний човен» або ж «Субмарина». Господаря звати Зде­нек і він класний.

  Удень до «Понорки» заходять на обід роботяги, з’їдають перше, друге, випи­вають по два-три пива, відтак по чарці сливовиці і ще одному пиву, після чого знову лізуть на свої риштування чи де вони там їбошать. Увечері ж до «Понор­ки» злазяться культурні герої оломоуць­ких околиць — поети, рокери, активісти, акціоністи, ветерани-68, переможці-89, нероби, мудреці, художники, їхні красуні та інші потвори. Вони просиджують на дні своєї спільної субмарини до пізньої ночі і при цьому вливають у себе в се­редньому по дев’ятнадцять кухлів пива та випалюють у середньому по двадцять дев’ять сигарет.

  Іноді в «Понорці» читають свої твори па­нове і пані літератори. Значно частіше в ній грають рок. Одного разу там навіть злабали «Джетро Талл» (не ті самі — їхні двійники, але все ж).

  Іншого разу в «Понорці» виступили ми з карбідами й «Самогоном». Зденек нас відтоді дуже полюбив і пригощав до ранку всім, що має, головним чином ду­шевністю та сливовицею. Він особисто визвучує кожну запрошену команду на власному скромному апараті, бо й сам за­пеклий рок-н-рольний басист, незгірший від Джефрі Геммонда-Геммонда. Зденек — це справжнісінький старий чеський гі­пар, довжина його патлів саме та, що так уразила мої дитячі уявлення про свободу (принаймні зачісок) у Празі 68-го року.

  Серед чехів досі спостерігається чимале число старших літами чуваків з гіпів­ською довжиною волосся. Таке вражен­ня, що саме чехи є найвірнішими синами того особливого часу і стилю, найпослі­довнішими носіями тих революційних цінностей. Може, більшість із них просто застрягла десь у своїй історичній весні, переповненій сексом, політикою і деда­лі ближчим гулом радянських танків? За сорок років, що збігли відтоді, їхні патли сильно посивіли й іноді дуже поріділи. Але вони все ще слухають музику, з якої все й почалося.

  У «Понорці» таких типів зустрічаєш про­сто неминуче. Один з них з’явився ще за пару годин перед нашим концертом, під час репетиції. Від того моменту він уже нікуди не зникав, а лише цмулив пиво за пивом, пахкав самокрутками і гладив по коліну свою подругу, дещо молодшу, але так само сиву. Часом вони цілувалися, переплівши долоні. Але головним чином витріщалися на нас. Я ловив це витрі­щання постійно: і перед концертом, і під час, і після, коли ми з карбідами розбре­лися по господі, і всі хотіли нас частувати своєю чеською вайлуватою вдячністю. Але він, той тип, лише витріщався в мій бік і час до часу клав руку на цицьку своєї подруги. Так, іноді вони ще й перемов­лялися, не зводячи з мене очей. Чогось я був певен, що він обов’язково підійде. Проте він усе не підходив. 

 Протягом того і наступного вечорів у «Понорці» я випив, здається, з кожним її гостем зокрема і з усіма разом. І тіль­ки той тип уперто тримався звіддалік. Мені почало здаватися, що вони з тією його милою навмисне вибирають такий столик, щоб увесь час мене бачити. І що­йно я зникаю з їхнього поля зору, як вони пересідають до іншого столика, звідки мене знову стає видно. Це була трохи па­раноя, згоден. Її, можливо, й не з’явилося б, якби вони хоча б не перемовлялися про мене своїми дещо скривленими упи­рячими ротами.

  Третього — й останнього — з вечорів я на прощання обійняв добрягу Зденека і вий­шов у темряву. Мій потяг до Львова від­ходив за якісь півтори години. Пройшов­ши з півсотні метрів угору вулицею Првні Має, я почув, що за мною хтось женеться. «Товарищ! Стой, товариш!» — покликали мене чомусь мовою третьої країни.

  То був, ясна річ, він, з розвіяними від бігу сивими патлами. Він підійшов май­же впритул і, дихнувши п’ятнадцятим за вечір старопраменом, вибачився за свою погану російську. Я відповів, що зрозу­мію чеською. Він щасливо завсміхався і спитав: «Але ж ти знаєш російську?». «То й що?» — спитав трохи зимніше я. Він став плутано пояснювати, що його ціка­вить лиш одне запитання, одне-єдине, але воно півжиття не дає йому спокою, та де там півжиття, дві третини життя, ніяк не менше. Це стосується російської мови. І він тепер такий радий, що зустрів когось, хто може йому підтвердити чи спростувати одну річ, одну-однісіньку. «Яку саме?» — перебив я його. Він набрав у груди повітря, різко видихнув і спитав: «Чи правда, що в росіян є така приказка: только для любимой ...1 стоит дубиной?».

  Ніколи раніше я чогось подібного не чув. Але я без вагань підтвердив йому, що це так і є. Тобто, що така приказка в росіян існує.

  Я гадаю, що вчинив дуже слушно. Мало хто в моєму житті світився такою вдяч­ною радістю. Ми потисли один одному руки і розійшлися — кожен зі своєю ду­биною.

ПРАГА, 1968, 1970 

 Моджани 

 У Львові Полтва. У Полтаві Лтава, у Празі Влтава.

  Це так, наче одна й та сама річка.

 От із неї я й почну.

  Я дивлюся на мапу Праги й мимохідь зау­важую, що Влтава тече з півдня на північ. Тобто в ті дні, коли ми з мамою і родича­ми виходили над річку, то був її правий берег. Ми мешкали у південному перед­місті Моджани. Ні, я не пам’ятаю, як нази­валася вулиця, де наші родичі винаймали чотирикімнатне помешкання у не надто виразній триповерхівці. Нині я відніс би її до міжвоєнних часів.

  Зате Моджани — це на сто відсотків.

   Шлях від будинку до річки я й тепер можу собі уявити цілком ясно, особливо поле з рядами черешневих і вишневих дерев. Та й жасминові кущі в садах коло будинків. Певний час ми йшли асфаль­том, а потім уже польовою дорогою. Від­так ми перетинали залізничне полотно і збігали з порослого всіляким бадиллям насипу до річки.

  На північ від нас лежала Прага як така, Золота Прага. На південь — містечко Збраслав, у ньому я так ніколи й не по­бував. Незважаючи на це, мені згодом за­вжди було приємно про нього згадувати. Місце, в якому ви не бували, має ту пере­вагу, що його можна собі науявляти. Але в цій книжці навіть уявного Збраслава немає.

  Судячи з мапи, на берег ми виходили десь на відтинку поміж залізничними станці­ями Прага-Моджани і Моджани-Накладо­ве надражі. Назву другої я наважився би перекласти як Моджани-Товарна. Крім того, це було явно південніше вулиці Генерала Шишки. Ні, не Жижки, а саме Шишки, я не помилився.

  За нашими спинами, отже, час від часу проносилися потяги за місто й назад. У п’ятницю ввечері вони були перепо­внені в напрямку від, а в неділю ввечері — в напрямку до Праги. Вихідні чеський народ масово прогулював на лоні при­роди, в лісах і горах, над озерами, на за­міських дачах, які в них називають зро­зумілим кожному вкраїнському вухові словом «халупа».

  Потяги за нашими спинами подобалися мені тим, що були двоповерховими. Один із них котрогось із недільних вечорів зій­шов з рейок і кілька вагонів перекину­лися. Про це відразу сповістила преса. То був час, коли чехословацька преса спові­щала про все. Ніхто з пасажирів особливо тяжко не потерпів, але позаяк вони везли назбирані в лісах за вихідні тонни ягід (мама стверджувала, що ожин), то всім їм довелося мимоволі повикачуватись у розчавлених ягодах та їхньому чорно­му соці.

  Однак повернімося на той річковий кам’янистий берег.

  З протилежного боку тяглося шосе. Мапа свідчить, що Страконіцька автомагі­страль, нині Highway 4. І там — такий же енергійний рух від міста (п’ятниця) і на­зад до нього (неділя). 

 А третім паском усенародного пересуван­ня, що пролягав між залізничними колія­ми й шосе на лівому березі, була власне вона, вода, її смуга, річка, Влтава. По ній безупинно ішли катери, моторівки та інші малі судна — проти течії (п’ятниця) і за нею (неділя).

  Саме в ті дні над Влтавою (липень був у розпалі) мене, мабуть, уперше і пройня­ло враження якоїсь надприродно щасли­вої країни, невимовно багатшої та кольо­ровішої за ту, з якої приїхали ми з мамою. Не зважаючи на липень, у Празі та її око­лицях тривала весна, розпочата кілька місяців тому фотознімком, на якому най­вищий керівник держави, товариш Алек­сандер Дубчек, позував у плавальному басейні в самих лише плавках2.

  Це було запрошення до відкритості — оголення вождя, що таким чином пере­ставав бути вождем і ставав нормальною голою людиною. Це була революція, тро­хи навіть і сексуальна.

 Скліпек

  Місто як таке, отже, лежало на північ від Моджан. До нього їхалося спершу авто­бусом. Потім, на Браніку, пересідалося до трамваю — 17-го або 21-го. Обидва курсували правим берегом уздовж річки. Маріуш Щиґел пише, що в роки норма­лізації, тобто після придушення весни, саме 17-м їздив туди-сюди Грабал, об­мірковуючи самогубство. Він дивився на Влтаву та її лебедів, і це зупиняло його, приносячи незрозумілу полегкість. Тоб­то коли ми вдруге навідалися до Пра­ги 1970 року, я міг їхати з ним в одному й тому ж трамваї, та навіть і в тому ж ва­гоні. Мені вже починає здаватися, що так воно й було. Я ж таки пам’ятаю того об­шарпаного й сумного роботягу в береті, що зненацька втрутився до наших роз­мов і тричі перепитав «Ukrajinci?»! 

 Бранік був і справді брамою — між передмістями та містом. Довші роки я пов’язував із ним господу «Браніцький скліпек», що її так полюбив мій батько — за пиво № 14. До пива там можна було за­мовити брамбораки, себто гарячі деруни. Слово «брамбораки» звучить бомбастич­но. Так могли б називатись якісь особливі барабани. Слово подобалося мені значно більше, ніж те, що воно означало.

  Назва закладу насправді дезорієнтує: «Браніцький скліпек» зовсім не на Бра­ніку, а в самому центрі Праги, на вулиці Водічковій. Кілька днів тому я знайшов його у відгуці американського блоґера: «Typically smoky, Czech drinking-house.

  2 Special thanks Маріушеві Щиґелу за «Ґоттланд»A woman wouldn’t be caught dead on it, but good for some serious drinking in the company of the working comunity. Beer: Branicke 10 % (light), Prazan Mestan 11 % (dark), Branicke 12 % (light). No food»3.

  І як же змінилися часи, думаю я. No food! А як же тоді брамбораки?! Вони мені що, наснилися?! Вони йому що, не food?! І де батькова 14-ка?!

 Орел і півень

  Так от, на Браніку ми пересідали до трам­ваю й котилися далі до центру — як ви­являється, на північ. Чеська мова, яку я тоді почав любити, пробиралась у вуха назвами зупинок. Ось хоча б ці, найсмач­ніші: Пржиставіштє (Приставище? При­ставайло?) і Подольська водярня (як гарно — водярня! не те що якась там «во­доочисна станція», тьху!). Утім, росіянин обов’язково пов’язав би «водярню» з во­дярою.

  Далі ми в’їздили до Вишеградського тунелю. Неймовірна скеля над річкою, ще й посередині міста, нагадувала мені сни про ніколи не бачену Швейцарію чи, скажімо, Люксембург. Точніше — на­гадувала сни про дитячу залізницю, де обов’язковим елементом є як мінімум один пробитий у скелях тунель.

  Прага потрясає ландшафтово. Це так, ніби в наших Карпатах, просто на горах і посеред гір, протягом кількох століть набудували столицю імперії.

  Де ми висідали? Коло мосту Палацького? І він саме так називався — Палацького? Ніякої певності. Зате я певен, що Карлів міст і тоді називався Карловим. Напевно, ми висідали коло нього.

  Відразу ж починалося занурення у Старе Місто. Нітрохи не сумніваюся, що пер­шого ж дня наші родичі привели нас до Орлою. Так роблять усі. Орлой — це поча­ток Праги, щось наче центральний пункт нагромадження роззяв. Не підходити до нього можна лише на знак протесту про­ти загального туристичного ідіотизму. Орлой уявлявся мені з гачкуватим дзьо­бом і крилами. Щойно тепер до мене рап­тово доходить, що ніякого орла шукати не варто. Тобто що я даремно вдивлявся — а раптом залопоче, заклекотить і зле­тить? Орлой насправді не від орла — від orologio4. Це слово я вперше почув багато років по тому у Венеції. Стара Європа на­чинена італійщиною, ніби булка родзин­ками.

  Згідно з довідниками, Орлой — це іс­торичний годинник, що показує роки, місяці, дні та години, часи сходу і заходу Сонця та Місяця, а також положення зна­ків зодіаку.

 Але я нічого цього не бачив. Для мене то був радше ляльковий театр, значно багатший за ті, що їх нам показували на дитячих агітаційних майданчиках під час літніх вакацій. Не було ані Петруш­ки-крикуна, ані верескливого Ємелі зі Щукою. Зате Орлойський театр, як усі вертепи, мав аж три яруси. У вікнах най­вищого прокручувались Апостоли, всі дванадцять. Чи знав я про них раніше? Я ж не питав ні в кого «А хто це такі, ці з бородами й баскетбольними кільцями над головою?».

  Нижче розташовувалися дві пари: само­закохана Марнота, що підносила собі до лиця і знову віддаляла дзеркало, і Жадо­ба, що потрясала мішком з усілякою золо­тою всячиною, а також Турок і Смерть. Як Марнота, так і Жадоба були чоловіками, досить екзотично одягнутими — чужин­ці. Турок, звичайно, теж.

  Під ними, поруч календаря, красувалися ще попарно Філософ із Архангелом та Астроном із Літописцем. З усіх чотирьох двоє останніх так чи сяк працюють із ча­сом, перший над ним думає. Проте з усіх чотирьох мені найбільше сподобався Ар­хангел — надто вже добре він був озбро­єний, не тільки мечем, але і списом.

 Насправді приходити до Орлоя слід було щонайменше вісім разів, щоразу заради однієї фігури. Кожна заслуговувала окре­мого зосередженого розглядання. Най­цікавішою все-таки здавалася Смерть. Вона ритмічно смикала за мотузок і тим самим дзвонила в umiraček. Так назива­ється малий церковний дзвін, що спові­щає про смерть.

  От саме тоді, в тому натовпі роззяв, що вкотре дочекалися своєї дванадцятої, я й почув типово чеське слово «smrtička». Про це вже йшлося в «Таємниці», але за­раз кілька додаткових рис. Це слово ви­мовила молода жінка, яка тримала на руках зовсім маленьку дівчинку. Такій ще

  4 Годинник (італ.)зазвичай треба більше показувати, ніж розказувати. Або найкраще — і розка­зувати, й показувати водночас. Що й ро­била згадана матуся, якнайвиразніше артикулюючи та жестикулюючи. «Podivej se jaka pĕkná smrtička!»5 — ледь не заспі­вала вона.

  Матінко моя, оце мова! І яка любов до всього дитинно-зменшеного! Так, ніби «umiraček» їм недостатній, мусить бути ще «smrtička».

  А я? Що я знав на той час про смерть? Нічого. Я ще з нею зовсім-зовсім не пе­ретинався, навіть ніколи жодного мерця не бачив, навіть здалека. Однак навіть мене вразила та фамільярність (яка, до речі, тут означає не так зухвалу пані­братськість, як теплу родинність). При­йняти її, смертоньку, до своїх, бо вона ще маленька і pĕkná, це і є воно — моє перше в житті осяяння, мій перший дзен.

  У фіналі швидкоплинного спектаклю пролунав крик півня.

  Півень вінчає все — вгорі, над Апостола­ми, хоча з усіх дванадцяти він має стосу­нок головним чином лише до Петра. Так от: коли він пропіє, всі зазвичай полег­шено сміються і починають розходитися. Півень — це розрядка напруженості, за­ключний ґеґ, профанація містерії.

 Трамвай виїжджає з Парку культури та відпочинку імені Юліуса Фучіка. Фото М. Кржеглік, 70-ті роки.

 Парк імені

  Ще один півень прокричав наді мною при виїзді із Замку жахіть.

  Ми з батьком (то був другий раз у Празі — не 68 рік, а 70-й) напівлежали у стрім­кій вагонетці, що неслася всілякими лабіринтами і час від часу критично швидко перла на черговий глухий кут, готова врізатися в нього і разом з нами розплющитись у брамборак. Однак цього ніяк не траплялося, вагонетку в останню мить повертало вбік, і вона гнала далі, до нових тупиків. Не знаю, яким дивом ніхто з нас так і не випав з неї. Ми ледь не всцикалися. Це був досить нервовий сміх, навіть нервово-паралітичний. На­

  5 Поглянь, яка гарна смертонька! (чес.).вколо пружно вистрибували з могил за­кривавлені мерці, танцювали скелети, кажани сипалися нам на голови, ворони лупили крилами по очах, до нас тяглися лабетами відьми й вампіри, якась мертва пані на заключному відтинку жбурнула в наш бік щойно вирваним з власних гру­дей серцем і страшно розреготалася нам услід.

  Але тоді пропіяв півень, і нас винесло з того недоброго місця знову на денне світло.

  Це діялося в парку імені Юліуса Фучіка. Нині це Стромовка. Фучіка з назви у новій Чехії вирішили прибрати, незважаючи на те, що він казав «Люди, я вас любив!». Як і наші еСеСеСеРівські парки, парк імені Фучіка офіційно вважався парком куль­тури і відпочинку6. Два роки перед тим я так само побував у ньому, але Замку жахіть ще не існувало. А, може, мене вели не тими доріжками? Атракціон здавав­ся надто ризикованим? Пані з вирваним серцем була ще живою?

  У кожному разі той парк надовго зали­шався для мене одним з раїв на землі. Що я так у ньому полюбив?

  Пам’ятаю смаки — цукрова вата, кофола, змрзліна. Останнє слово означає чесь­кою «морозиво». Ніщо не робить його настільки смачним, як оці п’ять приголо­сних поспіль — «змрзл». Друге зі згада­ної тріади — сенсаційно вдалий варіант національної кока-коли, чехи начебто й досі нею впиваються. Перше, цукро­ва вата, відтоді запанувала в моїх візіях і фантазіях, «мов кокони Коканду, мов паволока хмар»7. Мій Коканд, отже, там, у Празі.

  Пам’ятаю атракціони — не так кожен зо­крема, як те, що разом їх було близько тисячі. Пізніше, у 80-ті, щойно до Франи­ка приїздив чеський луна-парк і ми з Пат вели на нього дітей, я, наче засічок на стовбурах, усе дошукувався слідів, а кра­ще сказати — відчуттів того, що сліди му­сять бути. Так, наче я міг би впізнати того самого карусельного верблюда!

  Ще пам’ятаю кругове кіно. Публіку запус­кали в середину круглої зали. Навколо був екран і на ньому показували фільм «20 хвилин по Чехословаччині», написи чо­мусь російською. Ефект як на ті часи при­голомшував і досягався перебуванням глядача всередині відзнятого матеріалу: ти наче їхав по шосе в потоці машин і одні з них були позаду, інші попереду, а ще інші з боків. Згодом я дізнався, що тоді це саме ставало фішкою. На всесвітній виставці 1967 року в Монреалі аналогічний кіно­театр назвали «Циркорамою». Для кру­гового кіно найкраще надавалися всілякі кадри з їздою, тому це були суцільні road movies. Довго їх не витримувалося. Двад­цять хвилин вистачало по саме нікуди.

 Для раю мені взагалі потрібно було геть небагато. Антонич писав, що метою мис­тецтва є давати нам ті відчуття, яких не дає реальність. Метою Праги було дати мені те, чого не давала батьківщина — здивування.

 Дівадла 

 Одне з найбільших здивувань мало ма­гічну назву «Laterna magika». Багато ро­ків по тому я усвідомив, що вона означає «чарівний ліхтар». Я просто вмирав зі сміху на тій химерній виставі. Суміш те­атру, танцю, скетчу і кіно здавалася мені вершиною розважальної досконалості. Нагадаю: мені було вісім років, я ніколи раніше не бував на чомусь подібному, і ви не мали б довіряти моєму сміхово­му екстазові. Я й сам йому не довіряв би, якби не відчуття, що разом зі мною й так само екстатично вмирала від реготу вся зала. А вона складалася з розумних, до­свідчених, елегантних і дорослих людей. «Laterna magika» була мегагітом того се­зону, центральною празькою спокусою, вічним аншлагом. Квитки на неї здобу­валися невідомо як. Нам дико щастило — ми їх отримали.

  У липні 1968 року Прага була найвеселі­шою на світі місциною. Вона сміялася до спазму, з головою заморочена у власній весні.

 Але насправді все почалося десятиліт­тям раніше у Брюсселі, на виставці Екс­по-58. Соціалістична Чехословаччина досягла на ній відразу двох видатних успіхів: «Laterna magika» і ресторан «Прага». Обидва проекти виношували­ся спеціально для Експо. Обидва стали сенсаціями і зненацька засвідчили, що у Празі Захід от-от подолає Сталіна. Фа­тальною помилкою режиму став дозвіл на перенесення обох проектів до рідно­го міста.

  «Laterna magika» розхитувала систему сміховими спазмами.

  Ресторан «Прага» у Празі перейменували на «Брюссель» і розташували на схилах Летенських садів, горбистого паркового масиву на лівому березі Влтави. Те, що він називався саме «Брюссель», а не, ска­жімо, «Воронеж» чи «Волгоград», гово­рило все, за все і за всіх. Ресторан «Брюс­сель», отже, так само розхитував систему — своєю модерністю і модністю, своєю піжонською стиляжністю, він був чудо­вим запроданцем, красивим сучим сином і безрідним космополітом, цей «Брюс­сель». У ньому танцювалося твіст.

  Певного залитого сонцем надвечір’я ми опинилися на його терасі, нам подавали кофолу і змрзліну, перша була звичайна, а друга фірмова, з яєчними жовтками, тобто нам знову дико щастило — навко­ло нас громадилося несамовито велике місто, що вже остигало від цілоденної спеки, Місто-Світ, увесь той біос, уся та архітектура. Праворуч був Град зі стріла­ми-шпилями Святого Віта, нижче за ньо­го дахи Малої Страни з мідно-зеленою банею Святого Мікулаша, з якої через дю­жину років почнеться вірш Рільке в моє­му учнівському перекладі. Унизу повіль­но текла річка8 з її гірськими зеленавими водами та перспективою трьох ближніх мостів — Манеса, Карла і Леґії. Останній упирався в помпезний саркофаго-ков­чег Національного дівадла9, що з нашого спостережного пункту міг видаватися хіба що музейним макетом себе самого. Прямо перед нами, на іншому березі за­падали у присмерк, поки що на межі пер­ших електричних спалахів, Йозефів і Ста­ре Місто. Під нами лежав Чехів міст. Нині я відразу визначив би, що сецесійний.

 Ще трохи про Влтаву. Точніше, про її збу­рунені й сильно обмілілі в середині літа пороги, до яких там і сям, долаючи течію, поволі підкрадалися човни з рибалками.

  (З порогів колись усе й почалося. Тим-то і Прага, що пороги).

  Були ще порослі зеленню та обліплені причалами острови, як і цілі смуги при­чалів уздовж правого Пра-берега, цілі флотилії моторівок, вітрильників та ін­шого дрібного річкового хазяйства.

  І все це, разом з автами, трамваями, тися­чами будинків, їхніх ярусів, поверхів, ман­сард, шпилів і веж, разом із позолотою, пилюкою, гранітом та холонучим після спеки каменем гуло і пульсувало чимось єдиним, ніби якась неосяжна мегаістота, космічна тварина, Пра-тварина Прага.

  Бачити монумент Сталіна ми не могли: його вже не було. Принаймні його ніде не було видно.

  А що ж натомість? А те, що того року

  8 З довідників я згодом дізнався, що в межах історичної Праги Влтава перетворена фак­тично в озеро.

 9 Divadlo – театр (чес.).у Празі всі якось домовилися називати соціалізмом.

 Свято печеного льоду. Соціалізм з люд­ським обличчям.

 Гелена

  Людське обличчя — це тета Галя, молод­ша сестра мого діда, у своєму чеському житті громадянка Andruchovičová Helena. У «Таємниці» є лише згадка про неї. Роз­повідаючи про празьких тіток, я мимо­хідь зауважую, що старша з них була заміжня за професором біології. Крім того — що вони мешкали на передмісті Моджани разом із другою сестрою, неза­міжньою, та старшим сином. Сусіди каза­ли про них, ніби професор живе з двома дружинами — старша варить йому їсти, а з молодшою він спить.

  Насправді чеські сусіди фантазували. На­справді тета Галя не хотіла спати з жод­ним на світі чоловіком і в неї на те були свої вагомі підстави. «Виходити заміж? І потім усе життя прати чиїсь шкарпет­ки?» — так приблизно переказували інші родичі її точку зору. Хоч, можливо, в усьо­му винні були енкаведисти.

  Свого часу, десь між 1939 і 41-м, коли вона ще жила на батьківщині, вони що­ночі товклися в сусідньому помешкан­ні. Уночі вони поверталися з розстрілів і голосно пиячили. Тоді починали гупати у стіну і щоразу кричали щось на зразок «Галь, ты спишь?! Ты не спи, Галь, бо мы счас придем! Мы уже идем, Галь!». Від цього вони дико іржали. Тоненькі двері її тодішньої комірчини піддалися б від разу, з першого удару кирзака.

  Двері не витримали б. Але вона витри­мала. Напевно тому я пам’ятаю її такою спокійною, лагідною і ледь усміхненою. Майже буддою. У своєму блакитному тюрбані з брошкою вона часом нагаду­вала кінозірку. Яких років? Сорокових? Двадцятих? Кінозірку, яка в сорокових зі­грала кінозірку двадцятих? І фільм про­лежав на полиці до 68-го?

П’ять разів на тиждень вона їхала через усе місто й назад. Вона викладала крій та шиття в якомусь училищі аж на Ко­билісах. І п’ять разів на тиждень вона обов’язково щось мені приносила. Ось один із таких тижнів.

  Понеділок — водяний пластмасовий піс­толет червоного кольору.

  Вівторок — велике гроно бананів.

  Середа — іграшковий індіанець у каное, з веслом напереваги.

  Четвер — коробка ягідного морозива різ­них смаків і відтінків.

  П’ятниця — настільна гра «Dlouhý, Široký a Bystrozraký», де, крім титульних персо­нажів, Довгого, Широкого і Бистроокого, виступали Принц, Принцезна і нехоро­ший тип у всьому чорному — Коужельнік. Останній був чаклуном і всім заважав.

 А потім ще одного дня — квитки на «Laterna magika». А потім — запрошен­ня до ресторану «Брюссель» (колишній «Прага»). І так завжди, кожного вечора. Її повернення з роботи, кроки на сходах, її голос у передпокої та поява у вітальні ставали подією дня. Бо я вже знав, що в неї знову щось є — як не набір солда­тиків з наполеонівських воєн, то хо