Porohy 9/2017: ВІЙНА Й ЛІТЕРАТУРА

Час воєнного дискурсу

Четвертий рік Україна перебуває у стані війни. Вона мала різні фази – дуже гарячу, гарячу, холоднішу і геть холодну, різні контрасти на зразок «торгівлі з окупантом» і має проблему із самою назвою.

Та сухі повідомлення про поранених чи загиблих на фронті лунають чи не щодня. Мало хто сумнівається, що це – війна з Росією, а не ніякий «громадянський конфлікт» чи «політика».

Як це все розвивалося, що буде далі й куди це все веде, поступово задумуються не лише стратеги, аналітики й переговірники, а й літерати.

«Війна – продовження прози іншими засобами» (це парафраз відомого вислову Клаузевіца: «Війна є продовження політики іншими засобами»..., – зазначав два роки тому літературний критик Василь Слапчук.

– Не можемо не визнавати того, що сьогодні Україна веде війну, і ця війна дотична до всіх нас – українців, а тому неминуче мусить втрапити до сфери зацікавлень української літератури»1.

Критик також нагадав про «мачо Гемінґвея, котрий вважав, що війна – добра школа для письменника», і порівняно з іншими, особливо російською, яка тему війни в літературі експлуатує задля посилення серед росіян відчуття власної унікальності й месіанізму, «українська література часів незалежності на диво цнотливо-пацифістська, тема війни ні серед письменників, ні серед читачів зовсім не «котирується».

Чи не тому, що в українського суспільства не було на думці війни, яка б його (суспільства) стосувалася?...

Війна в свідомості українського письменника звелася до метафори, котру поети залюбки використовували у назвах книг, наприклад, Сергій Жадан «Балади про війну і відбудову» (2001) або Мар’яна Савка та Маріанна Кіяновська «Кохання і війна» (2002).

Не таке це вже й безпечне заняття – викликати духа війни, особливо, якщо не готовий до його матеріалізації».

Критик згадує лише кілька прізвищ українських поетів і письменників, які писали про афганську війну, або ж вихідця із іншої гарячої точки радянських часів С. Пантюка, з його романом «Війна і ми» (2012), у якому оповідається про карабахські події.

Тоді виповнився тільки рік від початку АТО, про війну багато писали журналісти й блогери, але російські митці вже тоді «мало не табунами» сунули «у ті ДНР та ЛНР, аби виявити свою підтримку, а декотрі й постріляти».

Лише письменник Борис Гуменюк перебував від початку у зоні бойових дій, про що свідчила поетична збірка «Вірші з війни» (2014).

«Поети завжди оперативніші. Прозаїкам потрібен час і відстань», – зазначав Слапчук, бо й навіть згаданий Ернест Гемінґвей (1899–1961) свій знаменитий шедевр «Прощавай, зброє!» (1929) видав аж через одинадцять літ після закінчення війни.

І цей час вже прийшов. Десятки книг, написаних за реаліями сучасної війни, користуються популярністю на книжкових форумах й у книгарнях серед читачів, їхні автори отримують нагороди й премії. Українці відкидають раніше забобонний страх перед літературно-суспільним дискурсом війни.

Можливо, років через десять котрийсь із тих молодих хлопців, які воюють на Сході України, опише цю війну в геніальному романі.

Але поки той хлопець воює, письменники повинні писати, осмислюючи буття та реалії сьогодення.

Та й на виклики потрібно відповідати.

А вони є – російські проханови й пєлєвіни пропагують вбивства наших солдат не лише пером чи друкарською машинкою, а й безпосередньо натискають курок у напрямі українських солдат, між тим всюди називаючи цю війну «громадянською».

«Можна собі уявити, що це за марення сивої кобили», – писав тоді Слапчук.

За ці роки помітний результат.

З певними анотаціями й цікавими уривками ми вас знайомили раніше у звичайних, а також літературних номерах, які виходять двічі на рік. І нині, осінньому випуску, присвяченому красному письменству, знайомимо з уривками з нових воєнних романів Жадана й Лойка, а також перекладом з німецької, тема якого нам як соціально, так і географічно доволі близька.

Zpět

Unian

Tento web používá k poskytování služeb, personalizaci reklam a analýze návštěvnosti soubory cookie. Používáním tohoto webu s tím souhlasíte. Další informace