Ukrajinci.cz

«Перший вінок» - як початок жіночого руху (8 червня - 155 років від дня народження Наталії Іванівни Кобринської (1855-1920), української письменниці і громадської діячки)

Вона стояла біля витоків українського фемінізму, позитивно націленого не на руйнування, а на будівництво і творчість, і стала ініціатором першої української жіночої організації. Принижена за життя, оцінена лише після смерті і невивчена до цих пір, Наталія Кобринська - яскрава зірка на небосхилі української думки. Правда, в тридцяті роки минулого століття її послідовниця, відома українська жінка Софія Русова спробує розплющити очі багатьом, хто не сприймав ідей Наталії Кобринської про те, що "звільнення жінки не є акт фемінізму, а такий же природний прояв політичної і культурної соціальної еволюції, яким був акт звільнення кріпаків", з часом підтверджених самим життям.

Народилася майбутня провідниця українського жіноцтва у покутському селі Белелуї біля Снятина (нині Івано-Франківська область). Першу дитину Івана Озаркевича та Теофіли Окуневської назвали на честь бабусі Наталею. Дитячі роки дівчинки щасливо проминали у світі чарівної природи та народних казок і пісень. У просякнутому національним духом із вже сформованою власною літературною традицією середовищі священицької родини. Її дід - Іван Озаркевич був ініціатором українського театрального аматорства, постановником п'єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Ст. Писаревського. Батько письменниці писав епічні вірші, визначався ораторським талантом, а згодом став депутатом галицького сейму та австрійського парламенту і дав доньці відмінну домашню освіту. Наталя знала польську, німецьку та французьку мови, грунтовно вивчала західноєвропейську та російську літературу.

Поштовхом до зацікавлення жіночим питанням стали "Листи з Кракова" професора Юзефа Кремера, які щоправда, за висловом самої Кобринської, спочатку спонукали до "студіювання журналів моди й тілесних вправ". А знайдена на горищі серед непотрібної батькові літератури польська книжечка з рецензією на одну французьку розвідку про нерівність жінки і чоловіка, автор якої гостро засуджував цю несправедливість, сколихнула думки дванадцятирічної дівчинки. У своїй родині та у найближчих приятелів вона бачила лише надзвичайну повагу до жінки. І їй складно було уявити, що десь може бути не так. Однак ровесниці Наталі, згідно з вимогами тодішнього суспільства, мали лише: "вміти добре написати листа, провадити домашні рахунки та бути для всіх домашніх покірною і невтомною прислужницею".

Вихована у високоосвіченій атмосфері своєї родини, завдяки товариськості та постійній самоосвіті, Наталя Озаркевич яскраво вирізнялася своєю начитаністю та інтелектуальними інтересами. Надзвичайної краси та небуденної вдачі дівчина зустріла свою достойну пару - Теофіла Кобринського. Він закінчив теологічні студії, був талановитим піаністом, мав гарний голос та композиторські здібності. Та, найголовніше, мав щиру увагу і співпережиття до тих думок, які хвилювали Наталю. У 1871 році вони одружилися і перебралися до Снятина, де Кобринський заснував народну читальню та хор.

Молоде подружжя, зберігаючи родинну традицію, було далеке від тих банальних шлюбів, в яких індивідуальність, розум, талант і покликання жінки приносилося в жертву "задимленому вівтарі кухонної плити". Однак, тим важче було зустріти своїх однодумців поза родиною, у часи, за висловом Лесі Українки, "глухонімії". Для чутливої і гордої вдачі залишилося замкнутися від людей і власні роздуми звіряти лише чоловікові. А невдовзі прийшло найважче випробування - у 1882 році Теофіл Кобринський помер. Молода вдова повернулась до батьківського дому в "крайній розпуці" - як згодом напише у своїй автобіографії про цей найстрашніший удар у житті. Розпач мало не зламав її, і батько вирішив взяти доньку до столиці, куди часто їздив як посол до Державної Ради і де навчався молодший брат Наталі - Євген.

У Відні для Кобринської найбільш знаковою виявилася зустріч з активним діячем місцевого академічного товариства "Січ" Остапом Терлецьким. Під час однієї з розмов, він порадив їй спробувати написати оповідання. "Але про що і як писати?" - запитала здивована жінка. "Про те, що говорите, і так, як говорите", - лаконічно відповів Терлецький. У 1883 році він прочитав її перше оповідання "Пані Шумінська", підписане псевдонімом Анна Струтинська, на зібранні "Січі". Твір прийняли дуже схвально. Це окрилило молоду письменницю. Через кілька місяців вона закінчує повість "Задля кусника хліба", яка дістає високу оцінку Івана Франка і стає улюбленим читанням галицьких жінок.

Наталя змирилася зі смертю чоловіка, але чорного одягу не скидала. І все частіше замислювалася про створення жіночої організації. У серпні 1884 року, під час політичного мітингу в Коломиї, діячка зібрала гурт молодих жінок (між ними поетеса Уляна Кравченко, Анна і Катерина Павлик) і переконала їх у необхідності створення жіночої організації. Місцем її осідку обрали Станіслав, жіноцтво якого з ентузіазмом підтримали цю ідею.

Так 7 жовтня 1884-го, через чотири роки після першого масового віча українців Галичини, відбулися установчі збори Товариства руських жінок. Через місяць на його перші загальні збори приїхало близько ста жінок з усієї Галичини. Головне завдання організації Кобринська вбачала у популяризації нових ідей та впливі на розвиток "жіночого духу" засобом літератури.

Одним із значних її задумів стало видання літературного альманаху, який мав дві головні цілі: виховувати жінок, і, знайомлячи із статтями українських жінок із Російської імперії, скріплювати солідарність усіх українок. Спільними зусиллями Наталі Кобринської та Олени Пчілки, за сприяння Івана Франка у 1887 році було упорядковано першу антологію літературних праць українських жінок "Перший вінок". Участь у ній взяли 17 авторок з Галичини та Наддніпрянщини. Серед них були Дніпрова Чайка, Людмила Старицька, Леся Українка, Ольга Франко та інші.

Протягом майже десяти років Кобринська намагалася переконати суспільство, що організація жінок потрібна для їхнього самовдосконалення і кращої праці в громаді, а також для української справи. Вона стверджувала, що обмеженість ролі жінки родиною і материнством є наслідком впливу польської аристократії, а державна незалежність, поширення ліберальних цінностей та прогрес неможливі без зміни становища жінки в суспільстві.

На думку Кобринської у жіночому питанні найважливішим є економічний аспект і доводила жінкам необхідність працювати. Вона блискуче полемізувала з Кларою Цеткін, котра виступила проти відокремлення жіночого питання, оскільки його взагалі не існує, доводячи, що ніякий соціалізм не розв'яже жіночого питання. Ставлення до жінки залежить не від повалення капіталістичного ладу, бо нема гарантії, що патріархальний визискувач одразу змінить своє ставлення до дружини лише через те, що настав соціалізм. Жінка повинна озброїтися наукою, знанням законів і різних галузей праці, щоб мати власні засоби до життя.

Однією з перших Кобринська почала обстоювати потребу створення дитячих садків, щоб рятувати родину від фізичного занепаду матері і дитини. Також її ідеєю було створення колективних селянських кухонь, що забезпечувало б громаду гарячої їжею під час жнив, коли жінки не мали змоги куховарити. Цієї поради, на жаль, ніхто у той час не сприйняв.

Ускладнення у політичній і громадській роботі доповнювалися особистою невлаштованістю. Виняткова краса Наталії Іванівни, елегантність і гідна поведінка стримували чоловіків. Закохався у Кобринську Михайло Павлик, однак, на пропозицію руки і серця одержав відмову. Після чого, на жаль, розпочав гостро критикувати її погляди та налаштовувати проти неї інших. І хоча безжалісна критика оточення боляче ранила її, Кобринська була незламною.

Наприкінці XIX століття натхненна і самовіддана праця Кобринської дала перші результати. Галицькі українки активно почали долучатися до громадської праці та засновувати власні товариства. Незважаючи на поразки, невдачі й особисті образи, Наталя Іванівна не залишала громадської діяльності до глибокої старості.

Важкі часи Першої світової війни, втрати найдорожчих близьких і друзів, а найбільше - трагедія занепаду української державності - потрясли її й підірвали життєві сили. Пошесть плямистого тифу остаточно підкосила її здоров'я. 21 січня 1920 року письменниці не стало. На могилі Наталії Кобринської у Болехові викарбувано лаконічне прощання українцям від непересічної жінки: "Мене вже серце не болить".

Галина БАСАРА (УКРІНФОРМ)

http://presscenter.ukrinform.ua/figurants-59.html

Назад на головну сторінку