Ukrajinci.cz

Справді, комікс - ні те, ні інше. Це, як я вже казав, окрема мова, на кшталт кіно або танку. Між іншим, у коміксів і кіно є один дуже важливий спільний елемент - монтаж. Діалоги в коміксі близькі то до драматургії, то до прози, а манера представлення через малюнок дозволяє показати думку в кількох вимірах - при цьому абстрактно. Для мене комікс - річ універсальна, всім зрозуміла мова, дуже близька до людини. Я в цьому абсолютно переконаний.

«Неймовірна українська дійсність...»

Чому ви вирішили створити історію про Голодомор?

Спочатку була ідея розповісти про Чехова - через будинки, де він жив. Так, книжка мала бути саме про Чехова.

Тож я вирушив до України - хотів побачити знамениту Білу дачу, будинок, про який усе життя мріяв Чехов і який стоїть у Ялті. Але, коли я прибув до Києва, мене зворушила одна ситуація. Непередбачувана ситуація. Горе цього народу було настільки відчутним, до нього можна було буквально доторкнутися руками, навіть незважаючи на розкішні бутіки на Хрещатику. Я побачив, що злидні - повсюдно, щоб це побачити, не треба було докладати великих зусиль.

Знаєте, я багато подорожував, немало бачив, але те, що я побачив в Україні, було живою рамкою для історії про тотальну руїну. Зізнаюся, я не був до цього готовий. Мені знадобилася пауза, адже я їхав малювати альбом про письменника. Буря емоцій дещо спантеличила мене. Тому, щоби намалювати щось інше, треба було знайти в собі сили. Адже я не журналіст, лише малювальник, який розповідає історії. Думка створити мальований звіт про мою подорож з'явилася не одразу. Я їхав на південь України, ідея яснішала. Пощастило: знайшовся перекладач, який порадив побачити інші міста, іншу реальність, він став моїм чічероне.

І куди ж ви поїхали?

У першу чергу до Дніпропетровська. Я замешкав у місті, яке довгий час було закритим для нас, людей із Заходу. Зустрічався з людьми, слухав історії з їхнього життя. І думав: «Ось вони, факти, ось вона, неймовірна дійсність, тепер треба зрозуміти, як це подати». Але це виявилося нелегко. Звичайно, я вирішив жити не в готелі, а на квартирі, як усі. Я мусив зрозуміти, відчути, змішатися з цією реальністю.

Підтримуєте стосунки з цими людьми нині?

Аякже! В Україні мешкає дуже дорога мені людина, з якою ми регулярно бачимось. Відвідую вашу країну щороку. З часом зв'язки міцнішають, якщо ж ні - значить, це просто випадкові зустрічі.

Як довго ви були в Україні?

Приблизно півтора роки. Постійно в русі, бачив багато міст, села, степ. Перетнув усю Україну - аж до Ялти...

Скрізь було однаково?

Ні. Мені здається, регіони, з яких складається Україна, дуже різні. Особливо різняться між собою східна й західна частини.

Але повернімось до книги. Мені кортіло розповісти про звичайних людей, про маленьких людських істот - це мала бути історія за лаштунками Історії. Так, саме така була в мене мета. От що я винайшов: зупиняв людей просто вулиці і питав, чи хочуть вони розповісти про своє життя. Зізнаюсь, це було непросто. Вони боялися, вони не звикли довіряти; до того ж, українці - дуже скромні люди. Одним словом, непросто. Але потім «прорвало», і перше ж інтерв'ю було напрочуд цікаве.

Історії, які в альбомі виглядають на куці, були дуже відвертими, скромними, вимушеними зізнаннями. Інші ж історії - вам вони видадуться довшими - постали у результаті тривалих розмов.

Вважав, що я - автор - мушу зникнути, стати якомога менш помітним, ніяким чином не впливати на розповіді. Для цього я склав запитальник, за яким перекладач, який вільно володіє і російською, і українською мовами, опитував людей. Я був присутній, записував розмови на відео, фотографував.

І про що ж ви запитували?

Головне запитання: як ви жили за радянських часів? Ким працювали? Яким було повсякденне життя?

Що вас вразило найбільше?

Боюся, що не зможу відповісти на це запитання одним реченням. Для того, аби зрозуміти мої враження, варто прочитати мою книгу.

«Мене вразила здатність українців об'єднуватися...»

Як сприйняли «Українські зшитки» у Європі?

Поки що прийом був дуже схвальний. Книга вийшла у Франції, Італії, найближчим часом вийде у багатьох інших країнах Європи, зокрема в Іспанії та Німеччині. Ведемо перемовини й з американськими видавцями.

А що сказали друзі й колеги? Чи не здалося це їм божевіллям?

Чого б це? Той, хто має щастя оповідати, добре знає, що цікавою, корисною, доброю книгу робить не сюжет, не тема, а тон, голос оповіді й те, якими засобами письменник передає обставу. В Україні я побачив біль. Звичайно, не тільки біль, але розповіді людей свідчили: цей народ став жертвою трагедії, і рани досі не загоїлися.

Що ще ви побачили в українцях? Якими вони вам видалися на загал?

Ну, я ж не суспільствознавець, і, тим більше, не антрополог! Мене вразила гуманність цих людей, їхня здатність об'єднуватися. Утім, протягом двох останніх років Україна дуже змінилася. Просто в мене на очах! Гадаю, тут народжується потужний капіталістичний рух. На жаль, на мою думку, це неминуче.

Чому, на вашу думку, Євросоюз досі не надає Голодомору в Україні статус геноциду українського народу?

Це дуже дискусійне питання. Чиновники наполягають на тому факті, що голод також уразив Поволжя, Урал і Кавказ, тобто не тільки Україну. Водночас вони замовчують той факт, що українські кордони було закрито, що людям забороняли їздити з міста до міста, діяла комендантська година. Чиновники твердять, що Сталін винищував кулаків, а не українців. Але це смішно, адже відомо, що на той час 80% населення України були селяни, які не бажали приєднуватися до насильницької колективізації, коштом якої уряд хотів виконати план першої п'ятирічки.

На мій погляд, усе це - звичайнісіньке лицемірство. Тоді рух за незалежність України був ще досить потужний, а Сталіну конче мусив зберегти цілісність своєї імперії. «Житниця Європи» - такою мала бути ціна за індустріалізацію радянської імперії, яка тоді була недорозвиненою. Зміни, щоправда, були колосальні, але оплачено їх було кров'ю українців.

На наступний рік заплановано вихід другого тому коміксу про Україну. Про що йтиметься в ньому?

Нині я збираю докупи нотатки і домальовую зшитки російські й сибірські. В Україні мені стало очевидно, що, коли хочу зрозуміти радянське життя, обов'язково мушу податися до Росії, осягнути такі її жахіття, як Сибір.

Добре пам'ятаю, як у шістдесятих в італійських бібліотеках з'явився «Архіпелаг Ґулаґ» Солженіцина. У цій книзі йшлося про систему радянських концентраційних таборів. Книгу у нас сприйняли з недовірою і навіть презирством. Це була помилка. Тож я мусив поїхати до Сибіру взимку, зрозуміти, що то таке - Ґулаґ - принаймні отримати особисті враження.

Їхав я до Сибіру десь із тиждень. Був січень. Неймовірні відчуття! Одразу виникло враження, що ця частина планети ворожа людині - крижана пустеля, сніг, скільки сягає око. Коли перетинаєш сибірське безмежжя на поїзді, повільно, мимовільне безсилля поволі поступається місцем запамороченню. На сотні миль навколо єдина ознака присутності людини - залізничні колії та стовпи. Навколо - біла вічність, тайга, холод. Відчуття загубленості. Уявляю собі, як почувались тут кулаки й інтелігенти, або ж православні священики, яких силоміць відірвали від рідної землі й вивезли до робочих таборів, і які знали, що напевно тут згинуть.

Те своє відчуття я намагався передати в альбомі. Створення маленьких звітів про враження призвело до виникнення нового підходу, адже раніше я ніколи не розказував про «життя інших» настільки відверто. Я не історик, не антрополог, мені просто цікаво знаходити історії людей й виймати їх із туману забуття. Адже нам, людям, треба більше тепла, і тільки тепло може подарувати нам життя й мову.

Такий страшний Сибір... А корінних мешканців там не зустрічали - приміром, якутів?

Це було посеред зими, я їхав поїздом. Просто хотів відчути, що значить бути вигнанцем і мандрувати зовсім чужим краєм. «Суворий», «непривітний» - усі ці епітети, звичайно, викликані тільки погодними умовами.

Головне враження від подорожі Сибіром - величезний простір. Край, де не передбачено існування людини. Мені було страшно. Так, сам страх. Страх і сум. Зрозуміло, нині важко відчути забутість, залишеність - те, що відчували депортовані за Сталіна українці і росіяни. Але, на мою думку, те, що відчуваємо там нині - дуже схоже. А може, я був так налаштований...

Чи не виникало у вас у Франції якихось проблем із виданням «Українських зшитків»? Адже, як відомо, Париж дуже товаришує з Москвою...

Поки що жодних проблем не було. Франція - демократична країна.

Його справжнє ім'я - Іґор Тувері. Батьки назвали його на честь якогось видатного російського композитора. Можливо, Стравінського. Захоплення батьків усім російським передалося й синові - але він поступово прийшов до відкриття іншого, не менш цікавого слов'янського краю. Усесвітньо відомий автор коміксів відкрив для себе Україну. Як результат - минулого року вийшов альбом (так називають книжки-комікси) «Українських зшитків». Який одразу став сенсацією у Європі. Нині пан Тувері, який мешкає у Парижі й щороку відвідує Україну, працює над другим томом свого українського коміксу.

«Мої батьки не бачили різниці між Україною і Сибіром...»

Ваше справжнє ім'я - Ігор. Ім'я українське. Так звали одного з князів-засновників Київської Русі. Чи можна припустити, що хтось із ваших батьків має українське коріння?

Ні, мої батьки - італійці. А Ігорем мене назвали тому, що вони завжди були близькі до російської культури. Батько був композитором, тож, як я був малий, оповідки про російських митців постійно звучали в нашому обійсті.

Перепрошую: ішлося тільки про росіян? А українці згадувались?

Я виховувався на початку шістдесятих. Тоді ще існував Радянський Союз. Отже, про Україну не могло йтися. Але моїх батьків цікавили виключно музика й література, причому тільки ХІХ століття. Чесно кажучи, сумніваюся, що вони бачили різницю між Україною і Сибіром.

Свою кар'єру у коміксах Ви почали у віці 20 років. Чому ви обрали саме цей вид мистецтва?

Насправді такого роду професії не обирають. Це фах вас собі обирає. Принаймні так було зі мною. Пам'ятаю, як уже в шість років я чітко знав, що хочу розповідати різні історії і робити це за допомогою малюнків. Згодом те, що спочатку було лише дитячою забаганкою, поступово, шляхом наполегливої праці, перетворилось на фах. У чотирнадцять років я замучив своїми запитаннями найвідоміших малювальників Італії, а в шістнадцять вирушив на пошуки видавця.

Швидко знайшли?

У шістнадцять років тобі завжди здається, ніби ти малюєш краще за інших. Мої історії були дуже прості. Мене цікавила людина, її життя - от і все. Думаю, цим я причарував видавців.

Я щаслива людина - мої мрії справдились. Для мене комікс - це мова з тисячами додаткових можливостей. Гадаю, нині, за допомогою цієї мови, можна вигадати багато чого.

Постiйна адреса статтi http://glavred.info/archive/2011/01/19/083827-0.html

Фото на головній - http://www.loschermo.it/,

у тексті - малюнки Ігорта («Українські зошити (спогади про радянські часи)») з http://www.igort.com/.

Назад на головну сторінку