Ukrajinci.cz

Активізація агресивних дій держав фашистського блоку з середині 30-х років зачіпляла насамперед інтереси Чехословаччини, до якої все відвертіше ставили вимоги німці, угорці і поляки.

З початку 1938 р. питання про долю Чехословаччини як держави, про Словаччину і Підкарпатську Русь - Закарпаття як її частини знаходилось в центрі уваги європейських дипломатів і світової громадськості. Українське Закарпаття в силу свого геополітичного положення було зв'язуючою ланкою тодішньої системи європейської безпеки (Мала Антанта, договір про взаємну допомогу між Францією, ЧСР і СРСР 1935 р.).

Саме тому чехословацький уряд непередодні національної трагедії робив усе можливе, щоб утримати цей край в складі республіки і дати відсіч зазіханням на нього не тільки Угорщини, яка вважала його "історично угорським", але й претензіям на його частину з боку Польщі (вимога спільного кордону з Угорщиною) і Румунії (приєднання східних територій, де частково проживали румуни).

В епіцентр міжнародної політики питання про Закарпаття винесли і події в самому краї, куди наприкінці 30-х років перемістився центр західноукраїнського національного життя. Усе більш рішуча вимога закарпатських політичних лідерів надання автономії краю, зближення на цій платформі провідних політичних партій Підкарпатської Русі, а також міжнародні обставини змусили празький уряд нарешті впритул зайнятись цією проблемою.
Мюнхенська змова 30 вересня 1938 р. зачепила корінні інтереси всіх народів Чехословаччини, в тому числі й закарпатських українців.

Розчленування Чехословаччини значно активізувало автономістські політичні сили в Закарпатті (особливо українофільської орієнтації), а також у Словаччині, що призвело до змін у Чехословаччині: 6 жовтня 1938 р. автономію одержала Словаччина, 11 жовтня - Підкарпатська Русь, і країна перетворилася у федеративну державу. В самому Закарпатті набула поширення ідея створення "української держави в Карпатах" як "центру українського національного руху". При цьому великі надії покладалися на підтримку Німеччини.

Ці події вкрай загострили чесько-українські суперечності, призвели, зокрема, 13-14 березня 1939 р. до військових сутичок між карпатськими січовиками і чеським військом у Хусті, що зробило неможливим військове співробітництво збройних сил ЧСР і молодої армії Карпатської України в переддень угорського вторгнення в Закарпаття і німецького - в Чехію. Остаточне розчленування Чехословаччини 15 березня 1939 р. і загарбання того ж дня за згодою Німеччини Карпатської України угорськими військами - на наступний день після проголошення її незалежності - створили якісно нову ситуацію.

Але питання про долю Закарпаття, як і інших українських земель, не зникає з порядку денного міжнародних відносин. Зокрема, воно стає предметом складних зовнішньополітичних комбінацій чехословацького президента в еміґрації Е.Бенеша в його центрально- і східноєвропейській політиці і особливо в намаганні зміцнити союзницькі відносини між ЧСР і СРСР.

Радянський Союз був єдиною країною, яка в спеціальній заяві засудила окупацію гітлерівцями 15 березня 1939 р. Чехії і Моравії та xортівцями - Карпатської України. У той же час СРСР шукав шляхів зближення з Німеччиною, посилення свого впливу на півдні Карпат. 17 вересня 1939 р. згідно з пактом "Ріббентропа-Молотова" Москва вводить свої війська в східну Галичину, зробивши вирішальний прорив у справі возз'єднання українських земель, який, зрозуміло, був неоднозначно зустрінутий світовим співтовариством. Час, обставини й форми його здійснення не викликали симпатії і кидали тінь на здійснення багатовікових національних прагнень українського народу.

Серед небагатьох державних діячів Європи, що прямо й одверто підтримали цю акцію, був президент Чехословаччини Е.Бенеш, який 22 вересня 1939 р. в Лондоні зустрівся з послом СРСР у Великобританії І.Майським. Останній занотував у щоденнику не лише про схвалення дій Червоної армії з боку свого співрозмовника, а й відзначив: "Він просить тільки про одне - зробити так, щоб СРСР мав спільний кордон зі Словаччиною. Це дуже важливо". У ході цієї зустрічі вперше у чехословацько-радянських офіційних відносинах було порушено питання про післявоєнну долю Підкарпатської Русі - Карпатської України, причому Е.Бенеш допускав тільки два можливих варіанти вирішення цієї проблеми: цей край повинен залишитися складовою частиною Чехословацької республіки або, якщо СРСР стане сусідом Чехословаччини і буде претендувати на нього, він може відійти до СРСР, але ні в якому разі не до Угорщини й не до Польщі.

У січні 1939 р. Е.Бенеш накреслює таку модель післявоєнної Європи: "У Центральній Європі велику роль буде відігравати Росія... Гітлер допоможе нам стати сусідом Росії. Після всіх катастроф наше завдання - щоб в Ужгороді була нарешті Росія, а Пряшів був би найближче до Росії... Кордони з Росією мають бути якнайдовші".

І все ж ці та подібні висловлювання Е.Бенеша ґрунтувалися насамперед на тактичних міркуваннях: аби заручитися підтримкою Радянського Союзу в питанні ліквідації наслідків мюнхенської змови і відновлення Чехословаччини в кордонах 1937 р. Аналіз взаємин між ЧСР і СРСР періоду Другої світової війни свідчить про те, що ні уряд Чехословаччини в еміґрації, ні радянський уряд не мали чіткого уявлення відносно долі Закарпаття: їхні позиції мінялися залежно від розвитку подій на фронтах Другої світової війни.

Красномовні такі факти: СРСР першим визнав чехословацький уряд в еміґрації і в роки війни уклав і з ним ряд важливих угод і договорів, а саме: угоду від 18 червня 1941 р. про об'єднання сил у боротьбі проти нацизму й формування на території СРСР чехословацьких військових частин, до лав яких дістали дозвіл вступити уродженці Закарпаття, котрі в 1939-1941 рр. втекли до Радянського Союзу і опинилися в лабетах НКВС і концтаборах; Договір про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво від 12 грудня 1943 р., згідно з яким СРСР зобов'язувався не втручатися у внутрішні справи Чехословаччини після війни; договір від 8 травня 1944 р. про поступову передачу визволеної території чехословацькій адміністрації. Важливо, що у всіх цих радянсько-чехословацьких документах воєнного часу було зафіксовано визнання довоєнних кордонів Чехословаччини, включаючи її східну частину - територію Карпатської України (Підкарпатської Русі).

Однак зі вступом Радянської армії в жовтні 1944 р. на територію Закарпаття - СРСР почав порушувати попередні угоди, все активніше втручаючись у внутрішньополітичне життя визволеного краю. На зрозуміле занепокоєння й неодноразові дорікання чехословацького уряду, особисто Е.Бенеша радянській стороні, що вона порушує двосторонні й міжнародні угоди і має намір односторонньо вирішити питання про Закарпатську Україну, з Москви все впевненіше лунало у відповідь: "Народний рух на Закарпатській Україні не є випадковим явищем, він має свої національні і історичні корені, у зв'язку з чим радянський уряд не може і не хоче його іґнорувати", "не може заборонити закарпатським українцям висловити свою волю".

І хоча в цих твердженнях є велика частка істини (нагадаймо, що під Маніфестом про вихід Закарпаття із складу Чехословаччини і возз'єднання його з Радянською Україною, який було прийнято першим з'їздом Народних комітетів краю в Мукачеві 26 листопада 1944 р., незабаром підписалося близько 250 тис. дорослих закарпатців), але за ними не можна не відчути чітку й невідворотну політику могутньої держави-переможця, спрямовану на розширення власної території за рахунок стратегічно важливих реґіонів, переміщення повоєнних кордонів СРСР за Карпати з виходом до Дунайської низини, перспективи безпосереднього впливу на Центральну Європу.
29 червня 1945 р. у Москві був підписаний чехословацько-радянський договір про Закарпатську Україну.

У ньому підкреслювалося: "Закарпатська Україна (що носить згідно чехословацької конституції назву Підкарпатська Русь), яка на підставі договору від 10 вересня 1919 р., укладеного в Сен-Жермені, ввійшла як автономна одиниця в межі Чехословацької республіки, возз'єднується у згоді з бажанням, виявленим населенням Закарпатської України, і на підставі дружньої угоди обох Високих Договірних Сторін зі своєю споконвічною батьківщиною - Україною і включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки".

Керівництво нової Чехословаччини, яка відроджувалася наприкінці війни, вже на початку 1944 р. висловило намір встановити дипломатичні відносини з Радянською Україною. Наприклад, влітку 1945 р. президент ЧСР Е.Бенеш заявив, що Україна могла б стати ключовим членом слов'янського блоку. Проте дипломатичні стосунки між Чехословаччиною та Україною так і не були тоді встановлені.

Як тільки було укладено радянсько-чехословацький договір від 29 червня 1945 р. про передачу Закарпатської України "її споконвічній матері - Україні", про встановлення дипломатичних стосунків між УРСР та Чехословаччиною відразу ж забули. Цікаво відзначити, що підписання цього договору взагалі відбулося без будь-якої участі українських дипломатів і представників Закарпатської України, хоча формально текст договору укладався українською, російською та словацькою мовами.

http://studentam.net.ua/content/view/5706/84/

Назад на головну сторінку