Ukrajinci.cz

70 років тому, в ніч із 29 на 30 вересня 1938 року, канцлер Німеччини Адольф Гітлер, дуче Італії Беніто Муссоліні, а також прем'єр-міністр Великобританії Невілл Чемберлен і прем'єр-міністр Франції Едуард Даладьє підписали смертний вирок, мабуть, одній із найбільш демократичних країн Європи - Чехословаччині. На цю зустріч, де вирішувалася доля 15-мільйонної країни в самому центрі Європи, представників Празького Граду навіть не запросили. Мало кому відомо, що все могло б бути інакше. Перед самою капітуляцією керівництва Чехословаччини декілька вищих офіцерів із метою опору нацистам готувалися вжити крайніх заходів, аж до військового перевороту...

Історія питання: Версальська «міна»

Із приходом до влади в Німеччині 1933 року націонал-соціалістів, Версальська система міжнародних відносин, яка закріпила беззастережну перемогу країн Антанти в Першій світовій війні (1914-1918), поступово почала давати збої. Автори її - тріумфатори Великої війни - вирішили разом і назавжди знищити войовничий прусський дух. Для цього треба було перетворити Німеччину на другосортну країну. Кроки в цьому напрямі виявилися безпрецедентними, і за своїми розмірами, і за наслідками: могутня армія знищувалася, формувався рейхсвер у 100 тисяч чоловік, на важке озброєння й військову авіацію накладалося табу, флот перетворювався на безпомічну флотилію.

Апофеозом показового шмагання «головних паліїв війни» стало максимальне скорочення території рейху: Франції повертали Ельзас і Лотарингію, Данії - Шлезвіг, бездумно «обкарнали» східні рубежі колишньої імперії; окупували Саар і планували демілітаризацію Руру. Передбачалися також найтяжчі репарації, у Східній Європі створювалося угруповання держав, які мали йти у фарватері політики Антанти. Водночас ці країни ставали «санітарним кордоном» перед обличчям більшовицької загрози, що посилювалася. Мова передусім про Польщу, Чехословаччину, Румунію й Югославію. Три останні об'єдналися в Малу Антанту й протистояли реваншизму не тільки Німеччини, а й Угорщини, Австрії, Болгарії - держав, які опинилися в стані переможених після листопадової катастрофи 1918 року й втратили значну частину своїх «споконвічних» земель.

Здавалося, добре скроєна, та багато в чому несправедлива, з безліччю підводних каменів, Версальська система ставала об'єктом постійних атак практично всіх німецьких партій часів Веймарської республіки. Особливо вправними були націонал-соціалісти. Гітлеризм із моменту його виходу на політичну сцену став послідовно боротися за ревізію серії мирних договорів. Це була безпрограшна карта, яку, до речі, розігрували і крайні ліві - ті ж комуністи.

Світова економічна криза 1929-1933 років, яка боляче вдарила по всіх країнах планети, невпізнанно змінила й політичний клімат у Європі. Кількість тоталітарних режимів неухильно зростала (процес цей розпочався 1922 року з приходом в Італії до влади фашистів Муссоліні). Практично лише країни Скандинавії, Великобританія, Франція, країни Бенілюксу й Чехословаччина залишалися несприйнятливими до всіляких варіантів тоталітарних режимів - від фашистських, нацистських до «народних», егалітарних і «санаційних» на зразок польського.

Німеччина втратила всі колонії й навіть частину етнографічних («споконвічних», принаймні з XII-XIII ст.) земель на сході. Наявність за межами рейху багатомільйонної німецької діаспори (у Чехословаччині, Польщі, Румунії, Югославії, Угорщині) та приниженість Австрії, Угорщини і Болгарії стали поживним середовищем для реваншизму. «Втрачене покоління», яке пережило ганьбу поразки, непомірних репарацій і апетитів переможців, жадало помсти.

Однією з перших відчула подих необоротних «перемін» Друга Річ Посполита. Країна, яку важко (якщо взагалі можна) було назвати зразком демократії. Варшава будувала свої відносини з численними національними меншинами з позиції сили. До речі, передусім це стосувалося українців. Німці не були винятком - «горе переможеним»...

«Народник», пруссак Густав Штреземан (помер 1929 року) у Веймарській республіці став провідником підготовки поступового вирішення «польського питання» - повернення рейху Данцизького коридору, Сілезії й частини Померанії. Та от австрієць Адольф Гітлер передусім звернув свій погляд на батьківщину, яку завжди вважав лише частиною «Великої Німеччини», і на Чехословаччину. За переписом 1930 року в Чехословаччині німці становили 22,32% населення (3,23 млн. чоловік). Вони проживали переважно вздовж кордонів із Німеччиною й Австрією. Судетські німці в 1918-1919 роках намагалися зі зброєю в руках домогтися приєднання до Німеччині або Австрії, але чехословацька армія, яка дістала повну підтримку Антанти, придушила сепаратизм у зародку. Миттєво німці з нації, панівної на землях Чехії й Моравії (так само як і угорці в Словаччині й на Закарпатті), стали нацменшиною, яку жорстко витискували з найважливіших сфер управління, політики й економіки.

Самотність: серед «своїх» і чужих

Держава, створена спільними трудами Томаша-Гарріга Масарика (автора концепції єдиного народу - чехословаків) і беззмінного міністра закордонних справ Едварда Бенеша, і в 30-ті роки залишалася класичною демократією західного типу. Вона мала чималий потенціал самозбереження, що базувався на дисциплінованому й відданому ідеї республіки бюрократичному апараті й дуже могутніх збройних силах (про що нижче). Парламентсько-партійна система працювала як годинник. І жодні кризи, пов'язані зі складностями відносин між більш «просунутими» чехами й «відсталими» словаками (останні так і не стали чехословаками, хоч як прагнули цього представники істеблішменту), здавалося, не могли похитнути впевненості хазяїв монументального Празького Граду в майбутньому.

Та в другій половині 30-х років Чехословаччина опинилася в напівкільці ворогів - непримиренних (до яких належали німецькі нацисти й угорські хортисти) або ж потенційних (за певних обставин такими могли стати поляки). Варшава так не стала союзником у локалізації зростаючої експансії Берліна. В роки Веймарської республіки німці проводили лише культуртрегерську й пропагандистську, часто вдалу, кампанію, що посилилася з приходом до влади Адольфа Гітлера. Яблуком розбрату була Тешинська область зі змішаним польсько-чеським населенням. Варшаві довелося нею поступитися 1920 року після того, як Прага скористалася складним становищем поляків. Це був єдиний невдалий із серії локальних конфліктів, у яких застрягла відроджена Антантою Друга Річ Посполита в перші два роки свого існування: з українцями-галичанами, литовцями, червоними більшовиками й німцями.

...У жовтні 1933 року маловідомий інструктор з гімнастики Конрад Генляйн створив Судетендойче Хейматфронт - украй праву легальну організацію. У ситуації, коли чехословацька влада уважно відстежувала навіть натяки на загрозу територіальній цілісності держави й заборонила місцевий аналог нацистської партії, саме Генляйну судилося - в умовах економічної депресії, що затяглася в країні, - взяти на себе «перековування» німецького електорату. «Активістські» (які співпрацювали з Градом) німецькі партії поступово втрачали політичну вагу, а з Берліна прихильникам приєднання до рейху почали надходити щедрі субсидії. Навіть Т.-Г.Масарик (але не Е.Бенеш) ігнорував небезпеку, що зароджувалася, і відмовився заборонити Хейматфронт.

Ще у грудні 1935 року хворий Т.-Г.Масарик (помер у вересні 1937 року) передає кермо влади улюбленому учневі Е.Бенешу. Час був змарнований, і до кінця 1937 року ситуація вже виходить з-під контролю Праги. Навіть більшість виборців-німців, які раніше голосували за соціал-демократів і комуністів, готові віддати голоси за нацистів Генляйна, котрий створив партію. Що й доводять муніципальні вибори у травні-червні 1938 року: Хейматфронт (Партай) здобуває понад 85% голосів німців у країні!

Розв'язка: у кільці ворогів

12 березня 1938 року нацисти вступили на територію Австрії. Цій події - «аншлюсу» (приєднанню) незалежної країни - передував тривалий процес «поглинання». Він почався зі спроби перевороту 1934 року й убивства канцлера Енгельберта Дольфуса і завершився екзекуцією-виставою, влаштованою А.Гітлером новому канцлерові Австрії Курту Шушнінгу 11 лютого 1938 року, під час його візиту в Німеччину. Великобританія й Франція «відреагували» лише словесними протестами. Цікавий факт: низка західних газет зазначили, що під час «бліцкригу» до Відня десятки німецьких танків банально поламалися. Це були ще не ті німці, котрі, пройшовши горнило кампаній у Польщі, Західній і Південно-Східній Європі, 1941 року громили радянські війська...

Невілл Гендерсон, Герман Герінг, Невілл Чемберлен, Беніто Муссоліні, перекладач, Адольф Гітлер і Едуард Даладьє (зліва направо) під час Мюнхенської конференції

Чехословаччина у березні 1938 року опинилася практично в кільці ворогів. Лише Румунія зберігала дружній нейтралітет. Польща не забарилася знову нагадати про свої права на Тешин. У Великобританії ж 1 березня 1938 року відбулася зміна глави зовнішньополітичного відомства: Ентоні Ідена, прихильника колективної безпеки, змінив пронацистськи налаштований лорд Едуард Галіфакс. У дуумвіраті Лондон-Париж уже кілька років роль французів була жалюгідною подобою колишньої жорсткої політики Жоржа Клемансо, що й довела злочинна змова в Мюнхені 29-30 вересня 1938 року. «В англійських урядових колах висувалося чимало пропозицій стосовно того, щоб дозволити Німеччині здійснити експансію в східному напрямку і у такий спосіб відвести небезпеку від Заходу. Ці кола доброзичливо ставилися до прагнення Гітлера набути життєвий простір і давали йому зрозуміти це. Проте вони не спромоглися подумати про те, як, коли не погрозою застосувати переважну силу, можна змусити скоритися володарів цього простору», - писав Б.Ліддел Гарт у роботі «Друга світова війна».

Чому не захищалися?

Запитання, чи варто було Чехословацькій республіці захищатися, досі тривожить уми багатьох чехів і словаків. Поляки дали свою, суто шляхетську, відповідь на це запитання рівно через рік, у вересні 1939 року. Нація та її лідери, у даному разі «полковники» - соратники Юзефа Пілсудського, не стали шукати виправдання для капітуляції і захищали державу, вважаючи негідним себе стелитися перед австрійським капралом. А от чехи й словаки до останнього намагалися погоджувати свої плани з Заходом (справді «прогнилим», якщо вживати риторику брежнєвської епохи). Ця помилкова лінія передусім ударила по морально-етичних орієнтирах цілих поколінь.

«Комплекс Мюнхена» відгукнувся 1948 року, коли місцеві комуністи за підтримки Сталіна доволі легко знищили демократичні інститути (багато чехів і словаків просто «відсиділися» вдома під час лютневих подій). 1968 року армія також залишилася в казармах. Утім, дух опору диктату сили вийшов на вулиці міст, як і під час бурхливих демонстрацій на підтримку республіки восени 1938 року. На жаль, армія в XX столітті тричі залишалася байдужою й «аполітичною» в ситуаціях, коли актуальним було гасло «Армія й народ - єдині!» І якщо стратегічно ситуація 1968 року справді видавалася катастрофічною (Захід так і не пішов на конфронтацію з Кремлем), то до 1938 року такий висновок застосувати доволі складно.

Фото: www.bankry.cz Потужні укріплення (капоніри й напівкапоніри) на чехословацько- німецькому кордоні не мали аналогів у світі.

Наскільки сильною була чехословацька армія? До 29 вересня 1938 року збройні сили ЧСР налічували до двох мільйонів чоловік. Усього в строю було 45 дивізій (із них - 38 цілком укомплектованих), 469 танків, 5,7 тис. гармат і мінометів, 1582 літаки. 37 із 45 дивізій дислокувалися неподалік кордонів рейху. Практично всі піхотні з'єднання були моторизовані; армія мала найсучаснішу зброю. Потужний кадровий потенціал - навчений резерв - міг стати важливим козирем у війні (через дію Версальських статей німці такого резерву практично були позбавлені). На світовому ринку продажу зброї Чехословаччина була головним (!) гравцем із питомою вагою поставок 40%. Лінія оборонних споруд уздовж кордонів не мала рівних на планеті. Французька «Лінія Мажіно» й німецька «Лінія Зігфріда» поступалися їй міццю. 1969 року екс-міністр озброєнь нацистської Німеччини Альберт Шпеєр писав: «Загальне здивування викликали чеські прикордонні укріплення... Гітлер особисто прибув на колишній кордон, щоб побачити ці укріплення, і повернувся вражений. Бункери були неймовірно потужними, надзвичайно вміло розміщені, глибоко ешелоновані при чудовому використанні характеру місцевості. Їх захоплення, за умови рішучої оборони, коштувало б нам великої крові».

Нацисти зосередили на чеських кордонах (із боку рейху й анексованої Австрії) 39 дивізій. Усього німці мали на вересень 1938 року 47 (!) дивізій і 2,2 млн. чоловік облікового складу вермахту. Французи ж на східному кордоні - мінімум 60 дивізій першого ешелону, яким протистояли лише кілька дивізій. Союзники мали більш ніж дворазову перевагу! Ми не враховуємо англійську армію, про яку навіть В.Черчілль був невисокої думки («Наша армія втричі менша за чехословацьку!»).

У цій ситуації треба сказати, що Сталін був готовий прийти на допомогу Чехословаччині, з якою 16 травня 1935 року СРСР підписав договір про взаємодопомогу. Втім, один його пункт практично дезавуював вагомість угоди: Радянський Союз міг прийти на допомогу лише після виконання і Францією союзницьких зобов'язань. Угруповання РСЧА до ранку 22 вересня 1938 року були приведені в повну боєготовність: усього 30 стрілецьких і десять кавалерійських дивізій, танковий корпус, сім танкових, мотострілецька і 12 авіабригад.

28 вересня 1938 року, тобто за день до підписання договору в Мюнхені, народний комісар оборони СРСР Климент Ворошилов представив у Раднарком доповідну записку, відповідно до якої «в разі потреби направлення авіації в Чехословаччину готуються й можуть бути відправлені 30 вересня ц.р. такі авіачастини...». Далі подано список, в якому фігурують 246 швидкісних бомбардувальників і 302 винищувачі. Головною проблемою була відмова керівництва Польщі пропускати радянські війська, але з Румунією можна було домовитися. Є підстави стверджувати, що домовленість про перекидання авіації через Румунію до Чехословаччини в Кремля була.

Утім, не треба скидати з рахунку й побоювання керівництва Граду, яке знало про страшні метаморфози внутрішньої політики Кремля (масовий терор, знищення військової еліти) і про те, що Сталін ніколи не відмовлявся від експорту комуністичної ідеології. У цьому зв'язку цікавий запис читаємо в щоденнику посла СРСР у Швеції Олександри Коллонтай від 1 червня 1939 року: «У нашу політику вірять і не вірять. Що ми не агресори, це зрозуміло й визнано. Але якщо Червона армія буде в Стокгольмі, чого зажадає Москва?». І таки «доблесна» РСЧА невдовзі, через неповний місяць після підписання Пакту Ріббентропа-Молотова (24 серпня 1939 року), почала разом із нацистами хижацький поділ Польщі. А невдовзі, діставши від Гітлера карт-бланш на агресію у «своїй зоні відповідальності», розпочала послідовно поглинати сусідні країни (Литву, Латвію, Естонію) або ж окуповувати території інших (як у випадку з Румунією). Лише Фінляндія не піддалася погрозам Кремля й змогла зберегти свою незалежність і честь ціною кривавої війни і втрати Виборга.

Чехи й словаки готувалися до боїв. Уже 20-31 травня 1938 року було проведено часткову мобілізацію. 11 червня 1938 року в Празі відбулася 50-тисячна демонстрація під гаслом «Ми не здамося!». Демонстранти буквально штурмували будинок радянського постпредства в Празі з проханням не залишати чехів і словаків на розтерзання агресорам. Комуністична партія була єдиною політичною силою, що виступила беззастережно на захист республіки...

7 вересня 1938 року в англійській газеті «Таймс» було опубліковано статтю головного редактора Даусона, де він рекомендував урядові Чехословаччини «прийняти пропозицію, яку підтримують у певних колах і яка має на меті зробити Чехословаччину більш однорідною державою, відділивши від неї чуже їй населення, що проживає по сусідству з народом, з яким воно пов'язане расовими узами». Дорога до Мюнхена була відкрита. Чехословаччина опинилася в ізоляції й почала крок за кроком поступатися позиціями. Приїзд місії англійського лорда Волтера Ренсімена, який старанно викручував руки союзникам (він навіть рекомендував «передати Німеччині райони з переважно німецьким населенням»), означав лише одне - Лондон уже списав Прагу з рахунків. Французи, втім, виступили проти проведення плебісцитів і висловилися за гарантії «покаліченій Чехословаччині», як писав В.Черчілль. 19 вересня Лондон і Париж передали ультиматум Празі, в якому вони закликали союзників «звільнити» нацистам райони країни, де німецьке населення становило понад 50%.

Чи була альтернатива капітуляції?

Керівництво Чехословаччини не поспішає з відповіддю, та вже 23 вересня 1938 року Е.Бенеш своїм декретом оголошує загальну мобілізацію. Зміна днем раніше Кабінету міністрів і призначення прем'єром військового міністра генерала Яна Сирови, здавалося, змінює ситуацію докорінно. 25 вересня Прага відхиляє ультиматум, чим шокує західні столиці...

Та перша ж звістка про початок переговорів «стерв'ятників» паралізує волю до опору Е.Бенеша і його досвідчених військових. Ось частина запису телефонних переговорів начальника штабу армії ЧСР генерала Людвіка Крейчі з генералом Я.Сирови 29 вересня 1938 року:

Сирови: «...На жаль, наші союзники виявилися боягузами й в останню хвилину, коли вже мала статися сутичка, вони злякалися і за нашою спиною поновили переговори...»

Крейчі: «...Мені незрозуміло, як увесь час переговори про нас йшли без нас. Адже ми не Ефіопія, в нас сильна армія, яка у стані витримати удар із боку німців...»

Сирови: «...Ми повинні повністю усвідомлювати, що не можемо вступати в боротьбу самі, коли нас покинули всі наші союзники, оскільки, з огляду на відому жорстокість Гітлера, це означало б винищення нашого народу».

Генерал армії ЧСР Сергій Войцеховський

Цього ж фатального дня, 29 вересня 1938 року, президент Е.Бенеш збирає в Празькому Граді нараду головних генералів. На ній був присутній і генерал Лев Прхала, котрий благав президента: «Хоч би що вирішили великі держави, треба воювати. Народ єдиний, армія міцна й хоче йти в бій. Навіть коли ми залишимося самі, без союзників, ми не можемо здатися - армія зобов'язана захищати цілісність республіки, вона хоче й буде боротися». Бенеш був непохитний: наступного дня Чехословаччина капітулювала. За цей крок проголосувала нарада політиків і генералів, але деякі генерали (зокрема і генерал армії Сергій Войцеховський, учасник Білого руху, у 1935-1938 роках командуючий Празьким військовим округом, і Прокоп Дртина, начальник канцелярії президента) виступили проти ганебної капітуляції. Є цікава версія, що найзавзятіші захисники цілісності республіки у середовищі вищого офіцерства (серед них російський емігрант Сергій Войцеховський і полковник Птак) цього ж дня готували державний переворот. Полковник Птак звернувся до вищих офіцерів із проханням кому-небудь із них узяти на себе функції головнокомандуючого й дати відсіч агресії. Та субординація, хибне розуміння честі й присяги стало непереборною перепоною для порятунку батьківщини. Історія, втім, не знає умовного способу...

Тим часом доля країни вирішувалася в столиці Баварії, де відбулися три раунди переговорів. Гітлер і Муссоліні (італійський диктатор був буцімто хазяїном зустрічі) розіграли - з репетицією - приголомшливий спектакль. Прем'єри Франції й Великобританії були такими дрібними пішаками в цій грі, що навіть не завдали собі клопоту заздалегідь зустрітися й обговорити свої позиції. Це був театр двох блискучих акторів-мерзотників - дуче й фюрера. Та й не менш «блискучих» статистів, які боялися війни як вогню й прийняли всі «побажання» агресора. Те, що Чемберлен був людиною обмеженого розуму й негідником (не побоюся цього слова), підтверджує, хоч і побічно, його співвітчизник Норман Девіс у книжці «Історія. Європа»: «Чемберлен прийшов як ягня в лігво лева, на жаль, нічого не знаючи про «далеку країну» (йдеться про вірного союзника - Чехословаччини! - С.М.), долю якої треба було вирішувати... Демократичні уряди, які відкидають моральні принципи, ведуть переговори з диктаторами собі на поталу». Вінстон Черчілль, якому судилося 1940 року стати першим серйозним суперником нацистів у світовій бойні, що насувалася, у пориві гніву скаже про Чемберлена: «Невілл - дурень... Він думає, що можна їхати верхи на тигрі!» Довірливість, що межує з ідіотизмом, цього підстаркуватого аристократа просто вражає уяву: «Попри печать суворості й безжалісності на його обличчі, в мене створилося враження, що на цю людину можна покластися». Це сказано про Гітлера!

Трохи про Едуарда Даладьє - лідера радикалів і «великого пацифіста». Він видається просто жалюгідною постаттю навіть на тлі Чемберлена. В роки війни уряд колабораціоністів Петена намагався судити Даладьє за поразку 1940 року, але Гітлер відправив його в Бухенвальд. «Героя» Мюнхена так і не простили на батьківщині, хоча він і займався політичною діяльністю після війни. Саме Франція, що догулювала за димовою завісою Версаля в кафешантанах свою колишню міць, не просто «блискуче» програла війну з нацистами, а й зазнала страшної поразки в моральній площині. Цю поразку не можна порівняти з гордим опором Польської держави, яка так і не підписала капітуляції. Честь Франції врятувала людина дуже правих поглядів, генерал де Голль, котрий створив комітет «Вільна Франція» і партизани «макі» (переважно комуністи).

...Чемберлен був вражений радісними емоціями баварців на шляху в аеропорт. І так само його зустріла радісна юрба на аеродромі на батьківщині, де він сказав усім відому фразу: «Я вірю, що це буде мир для нашого часу!». Вінстон Черчілль у палаті громад був лаконічним: «Ми зазнали цілковитої і безумовної поразки без війни. Грабіжник, погрожуючи пістолетом, зажадав один фунт. Отримавши його, він зажадав два».

Президент Чехословаччини Е.Бенеш 30 вересня 1938 року по радіо сказав співвітчизникам: «Жертва, яку нас змусили принести, величезна і неймовірно несправедлива». Особистий протест Бенеша, котрий невдовзі виїхав у еміграцію, і його абсолютна капітуляція - індульгенція, яка виявилася нікому не потрібною, і водночас жорстока моральна поразка лідера нації. Союзники так і не «простили» йому Мюнхена, хоча президент країни й був відсутнім під час її розчленовування з їхньої вини.

Результат Мюнхена-38 став катастрофою для Чехословаччини: нацисти отримували на блюдечку до 30% її території, 33% населення, найважливіші промислові райони, де вироблялося 70% заліза і сталі, 66% вугілля, найбільші електростанції, практично всю лінію укріплених районів; були перерізані всі найважливіші залізничні магістралі.

Уже 1 жовтня 1938 року німці почали окупацію Судетського краю, а наступного дня поляки окупували Тешинську область. 7 жовтня Прага визнала широку автономію профашистської Словаччини, 8-го - Закарпатської України. 2 листопада південні області Словаччини й Закарпаття анексувала Угорщина.

Нацистські війська вступають у Прагу. 15 березня 1939 року

У такому стані держава не могла функціонувати апріорі. І невдовзі фюрер розтоптує гарантії територіальної цілісності, видані Чемберленом і Даладьє Празі. 15 березня 1939 року німецькі війська входять у паралізовану від жаху й розпачу столицю Чехо-Словаччини (так ця квазі-держава називалася після Мюнхена) й невдовзі засновується протекторат Богемія і Моравія, главою якого нацисти призначають Еміла Гаху, який був після відставки й вильоту в еміграцію Едварда Бенеша главою «держави». Армія підлягала розпуску й роззброюванню, нацистам дісталися величезні військові заводи, серед них військово-промисловий комплекс «Шкода», другий у Європі за потужністю.

15 березня 1939 року угорські війська окупують проголошену днем раніше Карпатську Україну; хортисти розгортають страшний терор на цих землях.

Так, усього лише за неповних півроку ситуація в Європі змінилася кардинально. Для Гітлера поглинання Чехословаччини стало спробним каменем. Черчілль був провидцем... Саме в березні 1939 року Великобританія вустами Н.Чемберлена заявила, що надасть полякам «усю підтримку, яка в її силах», і гарантувала територіальну недоторканність Польщі. У Лондона, як і в Парижа, вистачило сил тільки на «дивну війну» й футбольні матчі... Проводячи аналогію з нинішньою трухлою системою «колективної безпеки» у світі, запитаймо: Захід нам допоможе в разі виникнення конфліктної ситуації?

Редактор сторінки «Архіваріус» приносить вибачення у читачів за помилку, допущену в матеріалі «Новий російський Сталін, або Конструктори «щасливого минулого». В абзаці, що починається зі слів «Замість висновків зазначимо таке...», замість «словаком Гахою» слід читати «чехом Гахою».

http://www.dt.ua/3000/3150/64184/

Назад на головну сторінку